Я і дружина - корінні маріупольці. Народилися, мешкали там. Усе життя працювали в Маріуполі. Ми проживали в центральному районі біля школи поліції. Приватний сектор. 

Жили, працювали. Я після закінчення металургійного інституту працював за фахом інженером-електриком. Потім ми з дружиною працювали, наша робота була пов'язана з підтриманням життєзабезпечення міста. Ми все робили для того, аби наш рідний Маріуполь процвітав. 

5 березня я збирався їхати на роботу. Виїхав ближче до проспекту Будівельників, і бачу – назустріч іде хлопець. Він мені сказав, що буде колона організовуватися на виїзд із Маріуполя. Евакуація. Я ще тоді сумнівався: чи варто їхати, чи не варто. Зв'язку немає, електрики теж. Напередодні біля нашого будинку розірвалося декілька мін, пошкодили газопровід. Перед виїздом на роботу я намагався організувати сусідів, щоб ми його хоч трохи відновили, тому що погода була мінусова, а без опалення дуже важко було. Тому намагалися полагодити газопровід самостійно. 

Я вирішив поїхати, сказати дружині, що організовується евакуація. Вона мені каже: "Я від'їжджаю. Поїхали". Так ми прийняли рішення виїжджати з Маріуполя. На збір у нас було 40 хвилин. У нашій машині ще було місце. Я запропонував його сусідці. Вона одружена з моряком, він був у рейсі. Вона з дитиною до нас приєдналася. Ми їхали таким складом: я, дружина, матір дружини і сусідка з дитиною. 

Поїхали на виїзд. Дуже було страшно, коли виїхали на проспект Будівельників, потім на бульвар Шевченка. Я здивувався, чому всі повертають ліворуч - у бік двадцять третього мікрорайону. Можна було поїхати прямо. Я прийняв рішення так і їхати, і потім зрозумів, чому всі об'їжджали. Там ледь не наскочив на протитанкову міну. Дякувати Богу, що впало дерево і трохи накрило міну, тому я її об'їхав. 

Виїхали ми на Володарське кільце. Там горів ТРЦ "Порт-сіті", 5 березня було влучання у будинок навпроти. Страшно було. Після мирного і спокійного життя, рівного, побачити такі жахи. Там якраз посередині зяяла така діра.

Наші хлопці ще стояли на виїзді з міста. Ми поїхали трохи далі, вони випустили. Видно, що вони були дуже стомлені. Далі стояла армада техніки наших ворогів. Ми доїхали до повороту на села Донецької області, і на тому місці стояла банда, люди в камуфляжах. Вони сказали: "Ми нічого не знаємо. Ми з «ДНР» і нам сказали чоловіків, молодших 60 років, не випускати". 

Зв'язку немає. Колона зібралася біля 80 автомобілів. Багато знайомих з Маріуполя. Ми стояли і сподівалися, що під час перезмінки все таки якась команда дійде. Вони казали, що буде перезмінка. Але ні перезмінки, ні команд не надходило. Час минав, темніло. Вже скоро комендатська година, а рухатися дорогами було заборонено. Температура падала до 10 градусів морозу. Це в полі, вітряно. 

Дякувати Богу, що є гарні люди. Приїхала староста Темрюка, яка переконала їх випустити людей. І через фільрацію, перевіряючи кожну машину, я потрапив до Темрюка. Я вийшов з машини, сусідка Юля сіла за кермо, і дівчата поїхали на Запоріжжя. В колоні була моя племінниця, і я пересів до неї в машину. І ми таким чином потрапили в це село Темрюк. 

Там не було освітлення більше десяти днів. Мені потрібна була допомога лікаря, можливо навіть хірургічне втручання. Мене підвезли до лікарні в Нікольське. Там лікарня не працювала. Потім мені допомогли переїхати в Мангуш. А там уже стояла велика колона на виїзд до Запоріжжя через Бердянськ. Там я зустрів своїх колишніх колег. З ними мені вдалося виїхати, ризикуючи. Я бачив такі страшні речі, що люди йшли пішки в такий мороз, розуміючи, що до найближчого населеного пункту 90 км. Це було дуже сумно бачити: люди йшли  пішки, тікаючи від цих руїн, розрух і бойових дій.

Потім стало вже краще. Люди добрі є скрізь. В Дніпрі мені допомогли. А дружина з мамою і з сусідкою Юлею на автомобілі поїхали в Закарпатську область до її родичів. І десь за два тижні наша родина об'єдналась. 

Звичайно, там було дуже страшно, тому що невідомість і відсутність інформації дуже бентежили. Коли я перебував в селі, весь час бачив заграву з боку Маріуполя і без зупинки такі вибухи, що дрижала земля, навіть за 50 кілометрів звідти. 

Маріуполя без сліз неможливо було ні чути, ні бачити. Наш будинок якимось дивом залишився цілий. Принаймні на даний час є така інформація. У сусідки вибухами зруйнована літня кухня, осколками побило вікна. 

Ми живемо надіями. І ми впевнені, що ми маємо повернутися до Маріуполя вже незабаром, а почати роботу з другої половини 2023 року. Це наші плани і я в них вірю.