Кобзаренко Ірина Олександрівна, 15 років, учениця 10-Б класу спеціалізованої загальноосвітньої школи з поглибленим вивченням української мови та літератури №127, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Мірошніченко Леся Михайлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Яке це щастя прокинутися вранці, побачити схід сонця, мирне небо над головою… Ніхто з українців не акцентував на цьому особливу увагу до початку війни… Люди жили звичним безтурботним життям: прокидалися вранці, пили улюблену каву, поспішали на роботу, посміхалися, раділи новому дню, будували плани на майбутнє…

Була звичайна зимова ніч. Я прокинулася, як і всі українці, від потужних вибухів і жахливих звуків… На календарі – 24 лютого… Невже почалася війна? Не вірилося, навіть у найжахливішому сні не могла я уявити, навіть припустити, що ЦЕ може статися в XXI столітті… Чомусь згадалися розповіді дідуся про жахіття Другої світової, коли він ще зовсім юним став на захист своєї Батьківщини. Невже історія повториться? Ні, це буде тривати 2-3 дні, максимум – тиждень!!! Але реалії війни виявилися зовсім іншими… Страх, розпач, сльози, біль – усе відразу заполонило моє юне серце. Що робити, як бути, куди тікати? На ці питання просто не було відповіді…

Сім’я вирішила поїхати в село до бабусі, яке знаходилося поблизу Києва. Якби ми могли тільки уявити, що з нами станеться…

Летіли бомби, розривалися зовсім близько, ракети, ревіли гармати, йшла ворожа техніка… Орки зупинилися біля нашої хати, зайшли у двір… Далі я смутно пам’ятаю, як приставляли зброю мені й брату до скронь, вимагали віддати мобільні телефони, ноутбук, іншу техніку, яка була в домі. Мама, повзаючи на колінах, благала їх не вбивати, а вони тільки у відповідь реготали…

Але, мабуть, у якусь мить мамині вмовляння та бабусині молитви допомогли: рашисти забрали абсолютно все, що їм подобалося, а нас лишили живими… Яке це було щастя!!! На жаль, не всім українцям на окупованих територіях так пощастило, не всім… Далі був «коридор» життя…

Ми ледве виїхали із окупованого села. Ніколи не думала, що у свої п’ятнадцять років єдине, про що буду мріяти – як вижити…

Ми із сім’єю повернулися додому, до Києва. Багатомільйонне місто було порожнє… Мене охопив страх. Але той факт, що ми вдома, заспокоїв моє серце. Найстрашнішим було те, що полиці магазинів були порожніми, не було навіть хліба…

Яким же щасливим був момент, коли я не з’їла, а просто вдихнула аромат чорної київської хлібини!!!

Гарячі сльози котилися по моїх щоках…

Дякуючи нашим ЗСУ, котрі нещадно били ворога і не дозволили отримати «блискавичну» перемогу, не допустили, щоб рашисти захопили Київ, зараз живу в рідному місці. Батьки працюють і паралельно займаються волонтерством, я ходжу до школи. Звичайно, постійні сирени, потім бомбосховище не дають спокою, залишають у душі моральні відбитки. Але це ніщо в порівнянні з тим, як важко тим людям, котрі живуть у містах, де тривають бойові дії.

Коли дивлюсь новини, читаю різноманітні інформаційні канали – серце обливається кров’ю. Ненависть до ворогів та душевний біль за скалічені життя мільйонів українців розривають мою душу на шматки…

Але водночас безмежно радію за наших захисників, котрі нещадно женуть русню з рідної землі, крок за кроком наближаючись до перемоги.

Переконана, що зовсім скоро це пекло закінчиться. Повернуться до своїх рідних наші захисники та захисниці, обіймуть міцно і скажуть: «Ми перемогли, здолали ненависного ворога!» Кожен з нас завжди буде пам’ятати всіх, хто загинув у цій безглуздій війні. Не тільки Європа, а й увесь світ буде пишатися нами. Адже ми – українці, незламні та непереможні!