Бєляченко Діана Сергіївна, 15 років, учениця 10-б класу спеціалізованої загальноосвітньої школи з поглибленим  вивченням  української мови та літератури № 127, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Корінь Олена Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна…Вона увійшла до нашого життя не очікувано, увірвалася так раптово, що ми досі не можемо оговтатися. Це лихо застало нашу родину, коли ми ще ніжилися у своїх теплих ліжках і дивилися кольорову палітру снів. Спочатку в нас була паніка, нас огорнув жах і навіть ступор. Хотілося кудись бігти, їхати, летіти, зануритися під чарівну ковдру і перечекати…

Першим оговтався тато. Він швидко мобілізувався, взяв себе в руки і почав нас із мамою заспокоювати. Іще більшим заспокійливим стало для нас те, що українська армія продемонструвала потужний опір, показала надзвичайну силу та професіоналізм, стаючи на захист власних земель.

З того часу наше життя зовсім стало іншим, адже ми почали цінувати кожну хвилину, проведену разом, кожну секунду проживали на повну. Звичайні, здавалося б, речі для нас стали небуденними. Дякуючи ЗСУ, у батьків залишилася робота, у мене згодом відновилося навчання он-лайн. Після роботи та уроків ми з батьками проводили багато часу разом: просто спілкувалися, читали книжки, слідкували за новинами, вбачаючи в них позитивну динаміку. Почуваючи себе більш-менш у безпеці, ми допомагали нашим військовим: перераховували кошти у різні фонди, зокрема у фонд Сергія Притули. Також збирали одяг, продукти харчування і передавали у волонтерські пункти.

Кожен день, включаючи сьогоднішній, ми чули позитивні новини, бачили і продовжуємо спостерігати за тим, як наші українці працюють на всіх фронтах. Це надихає мене старатися на освітньому фронті.

Я ніколи не могла повірити в те, що «братній» народ «дружньої» країни здатен на такі звірства: катування, ґвалтування, вбивства… І гірше того (якщо взагалі це можливо), що в росії на все закривали очі і…мовчали. Про все просто мовчали!

Але ми про це не змовчимо. Ми, українці, будемо кричати на весь світ і показувати те, скільки крові на руках кожного москаля.

На жаль, ми не чарівники, і повернути життя не в силах. Проте відбудуємо міста, відремонтуємо дороги, з’єднаємо мости, створимо нову мирну європейську країну, в якій будемо жити із задоволенням, пишаючись тим, що не відступили ні на крок, не виїхали за кордон, а стояли до кінця, до судного кінця росії і царизму путіна. А кожна країна світу ставатиме в чергу, щоб мати за честь стати нашими друзями!