Юрченко Наталія, 14 років, учениця 9 класу спеціалізованої школи №91 з поглибленим вивченням інформатики, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Шинкаренко Людмила Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого я прокинулася не від вибухів чи пострілів, а від неприємного звуку будильника. Довелося вставати і йти готувати сніданок. Раптом  почула голос мами, вона сказали лише одне слово: «Війна». Перші п’ять хвилин  навіть не усвідомлювала, що воно означає, я заплющила очі і спробувала уявити, але й це не допомогло.

Минуло близько тижня з початку війни, а я все ще не могла повірити, що це страхіття дійсно почалося, що це все відбувається в реальності. Вибухи й постріли щоранку нагадували про її існування, Інтернет розривався від новин про війну, у всіх соцмережах я бачила одні й ті самі заголовки.

Я телефонувала всім друзям і знайомим, сподіваючись почути від них якихось позитивних прогнозів і пояснень, але все марно. І як сильно мені б не хотілось в це вірити, як би сильно не хотілося розплющити очі і усвідомити, що це лише жах, та реальність є реальністю, і війна - війною…

Кожен член сім’ї намагався якось себе розрадити. Тато й брат складали конструктор Лего, мама вивчала англійську мову, а я створювала нові кулінарні шедеври, новий день - нова страва. Але й про навчання не можна було забувати, тому кожного дня після обіду я розв’язувала з татом задачі по математиці, а ввечері ми всією сім’єю читали книжки українською. Життя продовжувалося, але в ньому відбулися значні зміни…

І ось настав цей день - день, який розлучив мене з батьком, рідною домівкою ти рідним містом. У перші дні я ще якось себе заспокоювала, знаходила чим зайнятись, але дедалі ставало складніше, гірше та нестерпніше. З кожним днем я втрачала надію, але щось ще змушувало мене вірити в краще.

Інша країна - інші правила, і як би банально це не звучало, але саме це змінило моє подальше перебування за кордоном.

Тут все було інакше: цивілізація, закони, люди, навіть вода якась не така.

Через деякий час я була змушена піти в міську школу, незважаючи на те, що я не знаю мови. Це був важкий удар, оскільки мені не просто сходитися з людьми, а знайти друга в чужій країні - просто нереально. Клас, у який мене записали, як мені здавалось, не надто привітно мене зустрів. Перші дні вони мене розглядала з голови до ніг і перешіптувалися між собою. Я звичайно ж нічого не розуміла, могла лише здогадуватися, що саме вони обговорюють.

На перервах я мовчки спостерігала, як бавляться діти на спортивному майданчику, грають з м'ячем, бігають та сміються. Ця дружня й весела атмосфера дедалі частіше нагадувала мені про мою Батьківщину, батька та друзів, про ті безтурботні часи, коли і я сама ганяла на перерві по класу і жбурлялась папірцями. Дивлячись на цих дітей - я бачила себе (колись), і у мене наверталися сльози.

Іноді нові однокласники розпитували про моє життя в Україні. Це дуже болюча для мене тема, тому я майже нічого їм не розповідала, лише мовчки хитала головою. Щодня я поверталася зі школи з думками про мою рідну країну, подальше життя, залишатися при здоровому глузді було майже неможливо. Не було сил нічого робити, просто хотілося повернутися додому. Я розуміла, що багатьом людям набагато складніше, ніж мені: зруйновані будинки, життя в підвалах, бої на передовій, поранені і загиблі… І від цього ставало ще нестерпніше.

Негатив потрібно було кудись витісняти, саме тоді в моєму житті з’явився футбол. Усю свою енергію і час я приділяю цьому виду спорту, кожного дня тренуюся і вчуся новим трюкам, і навіть травми мене не зупиняють. Це єдине , що  мене розраджує і хоч на хвилинку дає змогу забути про жахіття, яке відбувається.

Мені складно відповісти на питання: «Що означає Мир для мене сьогодні?». До початку війни я вважала, що мир - це гармонія, спокій та гарні взаємовідносини між людьми. Але зараз «Мир» для мене - це просто відсутність війни…