Ми проживали в Донецькій області, для нашого села війна почалася 5 березня 2022 року, обстріли, вуличні бої, бомбардування з літаків. Евакуації не було. Ми жили в подвалі без світла та зв'язку, не знали, що відбувається навкруги. Я вже була готова йти пішки, тільки куди не знала. Через декілька днів, коли побачила, що староста нашого села поїхав зі своєю родиною, в мене та моїх дітей з'явилася паніка, що ми ніколи не виїдемо.

Ми з дітьми пішли до сусідів та почали вмовляти виїжджати, дякуючи богу вони погодилися. Ми виїжджали на одному маленькому бусі, нас було 16 . Як тільки ми виїхали з села, у нас обірвався бак з дизпаливом. Це було дуже страшно. Важко було розуміти, що ми втрачаємо все, як мій синочок запитав у мене: "Мамо, а ми що залишилися бомжами, без нічого?" і сльози на очах. Коли ми виїжджали, навколо було все випалено та були машини з обгорівшими трупами. Синочок пережив обстріл градами, ми ледве змогли вийти з домівки, ударні хвилі нас кидали на землю. Він почав вночі кричати, розмовляти. Було таке.

На початку у нас не було грошей на їжу та ліки. Зараз їжа є, але не вистачає молока, смаколиків дітям. Ліки потрібні. Воду питну купуємо.