З початком війни я втратила роботу, дитина рік не навчалася, довелося покинути домівку і виїхати з донькою до чужого міста, бо знаходитися під пострілами і вдень, і вночі вже не було сил. Складно було від вибухів навколо села і вдень і вночі, бачили розбиті хати, і відчували страх, що наступна хата твоя. Завдяки тому, що ми проживаємо в селі і працювали на городах і тримали господарство, ми не голодували, вода в колодязі теж була, а ліками допомагали волонтери.

В нашому селі проживали військові ЗСУ, ми з ними потоварищували. Коли в одного був день народження, вони приходили до нас в гості, вітали, а через день потрапили під обстріл, один хлопець загинув, другий отримав дуже важкі поранення, у третього контузія. Це відбулося ще 6 лютого, але і до сьогодні донька часто згадує про це і плаче.