На старості років замість відпочинку війна. Цілодобово майже обстріл. Обстріл іде і вранці, і вдень, у будь-який час. Під час обстрілу хапає серце. Тиск 200/100.
Два вікна в будинку вирвало – замінили, сад – 12 дерев великих, семирічних, - усе знесло... Паркан постраждав, у гаражі повністю дах подробило. У будинку, слава Богу, дах не зачепило.
У нашому селі пустує більше 100 будинків. Молодь виїхала з дітьми, а пенсіонери доживають. У нас за два місяці 9 пенсіонерів достроково померло. Через ці всі потрясіння люди вмирають. У нас було до війни 1200 осіб працездатних, а зараз 30.
Живемо, переважно з підсобного господарства, птицю тримаємо. А великої рогатої худоби та свиней немає, тому що немає зерна. Чим же годувати?
Один одного підтримуємо; коли зустрічаємося, то розмовляємо. Друзі, сусіди взялися один одному допомагати. У нас дроти перебило, світла не було. Ну, і всі гуртом взялися – і сусіди, і друзі один одному допомагали. Виходимо із цієї біди.
Майбутнього в нашому селі немає тепер. Ні. Хоча до цього було. А зараз немає ніякої перспективи. Усі ферми розбили, обстріляли. Молодь уся виїхала.
Найстрашніше – це коли йде обстріл. Уночі лежиш, у віконце гляну, а там ракети йдуть, червоне, зелене. Думаєш: «Де вона впаде, або тут, або там?» У городі впало три штуки, вибухи були. Ось це найстрашніше. Переживаю за себе, за дітей, за все село.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
