Два будинки, квартира, машина й непоганий бізнес... Наша сім’я міцно стояла на ногах. У чоловіка була невелика меблева фабрика, а я займалася оптовою торгівлею харчовими інгредієнтами. Усе це було, доки на Донбас не прийшла війна.

Травневі події 2014 року ми запам’ятали надовго, адже я з чоловіком і доньками – 13-річною Лізою та півторарічною Сонею – жили в безпосередній близькості від донецького аеропорту. Коли почалися обстріли, ми зібрали невелику сумку з найнеобхіднішим і вирішили перечекати небезпеку в одному з найближчих мирних міст. Так ми опинилися в Запоріжжі.

Було дуже страшно. На блокпостах стояли люди зі зброєю, і коли вони нахилялися в машину, стовбури дивилися в наш бік. Я такого раніше взагалі ніколи не бачила. Ми думали, що їдемо ненадовго. Ну, на тиждень-два, щонайбільше – три.

У новому місті, звісно, нас ніхто не чекав. Господарі не горіли бажанням здавати житло переселенцям із двома дітьми, та й до того ж без постійної роботи. Аналогічна ситуація склалася і з орендою приміщення для бізнесу. Тому спочатку нічого не складалося, роботу з нормальним заробітком знайти не вдавалося. Апатія й депресія були сильніші за нас. Але це було до тієї миті, доки ми не потрапили на навчання для переселенців, де досвідчені тренери розповідали, як організувати власну справу.

Наш будинок у Донецьку пограбований і зруйнований. Мародери винесли все, що можна було забрати. Меблі, вікна, техніку, батареї опалення, навіть змішувач у ванній зрізали. Але я це відпустила, тепер думаю, як реалізувати себе тут. Запоріжжя – дуже гарне місто, з великими перспективами.