Бондаренко Ірина, вчитель, Ворожбянська гімназія №4 Ворожбянської міської ради Сумської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожного вечора я розмовляю з тобою, але ти далеко. Не знаю чуєш мене чи ні. Тобі , мабуть, не сумно там. І тато твій поряд ( а він любить поговити) і бабця Нюра також любить погомініти, та й ти в мене не мовчун.

Як згадаю твої побрехеньки, так сама до себе сміюся. А люди навколо обертаються, думають чи не збожеволілая.

Не бійся , при своєму я розумі, бо не маю права навіть збожеволіти : сина потрібно на ноги ставити. А так в нас все добре.

Я ходжу на роботу , коли таку можливість дають «чортові сусіди».

Ти знаєш: я вже навчилася плести сітки. Думала ніколи не вийде в мене, скільки разів і пальці різала, навіть плакала. Дуже хотіла тобі і твоїм побратимам допомогти. Маю надію, що моя праця врятувала чиєсь життя.

Дуже сумую за тобою. Вже 1000 днів пройшло без тебе, наче вічність.

Згадую лише короткі побачення на залізничних станціях, обійми поспіхом, ніжна посмішка, слова підтримки. Де ми тільки не зустрічались з тобою : від Покровська до Куп’янська.

Милий мій , хочеш я розповім тобі , як я жила всі ці дні?

Згадую як поспіхом ти збирався 24 лютого. І говорив мені : « Не переживай, я скоро повернуся!!!» Ти взяв лише хлібинку і сало, що лежало в холодильнику. А я потім переживала, що ж ти їстимеш. І пішли довгі , тяжкі дні чекання. Спочатку всі в місті говорили про окупацію , а якже, ми ж то живемо  за сім кілометрів від кордону.

З жахом очікували ворогів. Чоловіків  майже не залишилось. Жінки стояли в чергах до магазинів, не вистачало продуктів, підвозу ніякого не було.

Ніхто нікуди не міг виїхати. Ми сиділи в оточенні. Пошта не працювала, зв’язку не було, телебачення розбили одразу 24 числа. Але поступово страх відступив. Почали трішки працювати установи. Хоча по місту постійно стріляли « Гради», САУ, міномети. І я вирішила перебратися до підвалу. Так ми з Костиком почали жити в підвалі. Було незвично, холодно. Синочок весь час просився погратися на вулиці, а я боюся відпускати його, бо обстріли починалися раптово.

Майже всю весну ми провели в підвалі. Костик часто хворів , а я співала йому колискову і тихенько плакала, щоб він не почув.

Стало тепліше і ми вийшли на город , бо потрібно ж було садити його. А я все чекала на тебе : можливо відчиняться двері і ти огорнеш нас своїми дужими обіймами.

Одного квітневого ранку прокотилася радісна звістка : наші наближаються.

Господи, як ми з Костиком поспішали  , мали надію зустріти тебе. Хлопці наші були аж чорні від втоми, але посміхалися. Тому ми з жінками вирішили ними опікуватися : прали одяг , варили борщі, пекти пиріжки.  А ховати машини потрібно ж було, та й окопи маскувати потрібно. На кордоні стали наші.

І почали вчитися плести маскувальні сітки. Матеріал несли всі: і старі, і малі. Встигай лише різати на смужки. Не знаю як , але встигали, плели, відправляли на фронт.

А потім стали потрібні свічки. Ми збирали баночки з- під консерви по всьму місту. А воск давали з церков, аж неочікувано було. І це навчилася робити. А одного вечора з Костиком зробили вдома таку свічку. І малий почав просити замість колискової : « Мамусю, запали свічку , я погомоню з татом!»

І я запалювала і потайки розмовляла з тобою.

Ти рідко давав звістку, а ще рідше ми бачились, лише уривками  на станціях. Останній раз це було давно. Дууууже давно... Як завжди, веселий, жартуєш. А повернувся в рідне Білопілля назавжди....Героєм...

1000 днів, 1000 сліз невиплаканих , 1000 чому , на які не має відповіді.

Тепло тобі  там у родинному колі, а нам, Господи, нам скільки ще сиротіти? Скільки ще живих душ буде розіп'ято на тих хрестах, які обіймаємо замість найближчих?

А тобі, мій коханий , просто спасибі. За те, яким ти був і те, що зробив для нас. Вибачай, що реву. Тобі б це не сподобалося. Тримай там усіх у тонусі, бо лиш на тебе надія. Ніколи не забуду тебе і ніколи не прощу твоїх убивць...

P.S. Боляче, але, як би пафосно не звучала фраза "Герої не вмирають", нам залишається тільки вічна пам'ять і горбочки такої ж вічної скорботи...

Отакий мій шлях довжиною 1000 днів.