Любов поїхала з Токмака, коли зрозуміла, що лишатись там далі надто небезпечно для її дітей.

Мені 20 років. Наша родина жила в селі Новомихайлівка Бердянського району.

Коли почалась війна, ми були у місті Токмак у бабусі. Окупанти заїхали, ми два дні сиділи в підвалі з дітьми, бо з першого дня були сильні обстріли.

У нас їжа була, вода теж. Тільки світло вимикали і були проблеми з грішми.

Та найстрашнішими були обстріли: стріляли прямо біля нашого будинку, діти були налякані.

Уся наша родина виїхала. Залишилися тільки бабуся й тітка в Токмаку. Вони не захотіли виїжджати. Ми виїхали без проблем. Тоді ще на блокпостах не дуже перевіряли. Їхати вирішили у Запоріжжя, бо ми тут раніше жили, та й додому ближче. Роботи зараз немає, я сиджу вдома. До того ж, мені немає з ким дітей залишити – садки не працюють.

Якось самі себе заспокоюємо, що все буде добре. Хочеться, щоб це все скоріше закінчилось. Найголовніше – щоб діти пішли вчитися, а я пішла працювати.