На початку березня 2022 р. я з дітьми вимушена була покинути дім, так як 

внаслідок наступальних дій ворога, наш будинок (м-н Горизонт) вже залишився без води, тепла, газу

(ні за які гроші таксисти вже не хотіли їхати до нашого мікрорайону). Півдня та ночі пошуків і ми знайшли волонтерів, які наступного дня вивезли нас до залізничного вокзалу — це був той день, коли через обстріли потягів не було до вечора. Вночі ми пробилися в евакуаційний поїзд з Донбасу, нас взяли (допомогли військові) тільки тому, що була маленька дитина (старшому Синові було тоді 11, доньці тільки виповнилося 2). 32 години 15 чоловік в купе... У Львові посеред ночі. Рідні не знають, де ми, телефони вже давно на 0. 

Мабуть, Янгол охоронець послав нам волонтера, який ранком допоміг дістатися вокзалу, а звідти до кордону.

6 км пішки, 10 годин на вулиці, просимося в автобус назад до Львова, бо вже просто замерзли далі нікуди. Знаходимо знайомих знайомих, щоб можна було хоч би помитися, прийти до тями і знову рухатися далі. Наступного дня ми їдемо до Польщі. Звідти волонтери довезли нас в Німеччину до сім'ї, яка зголосилася нас прийняти. Дуже їм вдячна, вони допомагали нам весь час, що ми прожили в Німеччині – 1, 5 роки. Але, ми прийняли рішення повертатися в Україну, бо сім'я має бути разом. На жаль, це ще ті випробування. Так як жити вдома, маючи стабільну роботу — це одне, а зараз ми маємо зовсім інше життя.

24.02.2022 р. я підскочила вранці з ліжка під звуки автоматної черги... 11 річний син все зрозумів, він намагався виглядати сміливо, але було видно переживання. 

День вторгнення став для нас найстрашнішим, тому що тоді життя поділилося на до та після.

І дорослі, і діти всі ми переживаємо психологічні труднощі. Ми турбуємося за сьогодення і майбутнє дітей — переїзди, зміна шкіл, оточення, житлові умови. Все це стрес. 

Старший син став вести більш "закрите" життя, наче наростив якусь скорлупу. Було дуже багато важких ситуацій, зараз, як згадаю, навіть дорослому важко було б справитися. 

Моя малявка ще до півроку, певне, здригалася від гучних звуків, та бігла до схожих автомобілів і кричала "тато".

На початку війни, коли виїхали я і діти, через кілька днів будинок залишився без комунікацій, моєму чоловікові довелося шукати, де жити далі, інших родичів у місті ми не мали. Дякувати, що маємо добрих друзів, які дали прихисток на деякий час. Зараз трохи складно морально і матеріально. Прикро, що не можемо подарувати старшій дитині відпочинок, бо екскурсії/поїздки, які організовуються, секції, зараз, на жаль, виходять за межі того, що ми можемо дозволити. Ми бачимо, що йому не вистачає такого спілкування з однолітками чи однодумцями (про це нам підтвердили і на психологічних зустрічах, організованих для ВПО).

У нас є особливий артефакт, з яким пов'язана наша особиста історія війни — фото з волонтером, це останнє фото біля нашого будинку. На жаль, воно не збереглося.

Очевидно, що всі ми відчули серйозні психологічні труднощі – діти не бачать батька півтора роки, не сплять в своєму ліжку. А на початку повномасштабної ми сиділи в холодному підвалі, слухаючи "спів" танків. Коли над будинком літав літак, "скидаючи дарунки", кожен раз, виходячи з підвалу, ти вже не знав, чи залишилась твоя домівка...