Пономарьова Карина Романівна, 14 років, СЗШ №11

Мої однокласники довгий час не знали, що я маю особливий статус – статус ВПО.

Мені здавалося, що це мітка, але одного разу, розмовляючи про військові дії, я розкрила свою таємницю. Тоді я поринула у спогади.

Згадалося, як ми із мамою йшли по нашому місту Перевальську. І все б нічого, якби б під кожним деревом на центральній вулиці не з’явилися невідомо звідки військові. Мама не розгубилася, взяла мене за руку і тихо сказала, що треба йти спокійно.

Я, тоді ще маленька дівчинка, не розуміла, чому військові тримають палець на спусковому гачку автомата, ворожо дивляться на нас. Це ж військові, вони повинні захищати!!!

Дивним правда було й те, що я не побачила синьо-жовтого прапора на формі та й форма була не такою, як у старшого брата, до якого ми їздили на присягу. Страшно спочатку не було, а ось мама була бліда і нервово стискала мою руку. І раптом щось загуло, це їхала техніка, важкі гаубиці та зенітки.

Нам наказали зупинитися, пропустити техніку, і знову палець у військового на спусковому гачку і дуло автомата, з якого будь-якої миті може пролунати постріл.

Страшно стало тоді, коли молодий парубок, який йшов у навушниках, не почув наказу. Військові ледь не побили його. Ось тоді я зрозуміла, що це не наші, не українські військові і відбувається щось жахливе. Саме тоді почалася війна особисто для мене.

Місто заполонила військова техніка. А в небі літали військові літаки, вечорами всі дивились новини з надією та острахом. На мої питання до дорослих: «Що відбувається?». Мені не відповідали, бо батьки й самі не розуміли, що буде далі.

На окраїні міста люди почали кидати свої домівки, ставало дедалі страшніше, бо військова техніка невпинно працювала та руйнувала не тільки міста, а й життя людей. Ми теж були змушені швидко виїхати, адже батьків попередили, що за ними прийдуть окупанти, бо мій старший брат став на захисті України.

Звісно, про це я дізналася пізніше, тоді батьки мені просто пояснили, що це буде невеличка подорож і ми невдовзі повернемося додому у звичайне життя. Та подорож триває вже восьмий рік, а надія на повернення додому стає все меншою.

Що означає для мене мир сьогодні? Гарне запитання. На яке важкувато відповісти. Через те, що вже звикла до думки, що у моїй рідній домівці триває війна. Я вірю, що мир для мене настане, коли буде можна поїхати додому, коли я буду впевнена, що я в повній безпеці, коли зможу радіти святковим феєрверкам та впевнено будувати власне майбутнє.

А саме головне мир – це ніколи в життя не побачити руки окупанта на спусковому гачку автомата!