Місевич Єгор, 2 курс, Державний навчальний заклад «Київський центр професійно-технічної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малиновська Галина Йосипівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Життя в іншому місті, серед незнайомих людей, з невизначеним завтра…

Мене звати Єгор. Зараз мені 16 і я з міста Бахмут Донецької області. До повномасштабного вторгнення Бахмут був маленьким, мальовничим містом із гарними вуличками та старовинною архітектурою. Алея Троянд у Бахмуті, річка Забахмутка, парки, набережна – тут любили проводити час бахмутяни. Вже більше двох років, як я виїхав із рідного міста і проживаю в Києві. Навчаюсь на ІІ курсі ДНЗ “Київський ЦПТО” і здобуваю спеціальність слюсаря з механоскладальних робіт.

Розповім свою історію життя внутрішньо переміщеної особи, саме так називають тепер українців, яких рф позбавила рідних домівок.

Моє місто Бахмут жило спокійним мирним життям. Після 24 лютого було чути вибухи, однак звуки лунали десь далеко. Я навчався у 8 класі. У червні 2022 року звуки вибухів були все більш гучними. Тоді я ще не розумів, що чекає на мене і маму. Потім відключили газ та воду і ми виходили на вулицю, щоб приготувати їжу на вогні. Це було єдине, що давало мені радість: їжа на вогні, спілкування з мешканцями будинку. Ми жили як одна велика родина.

Моє місто ворог щодня нищив, будинки перетворювалися на руїни. Кожен вибух — це тремтіння тіла і жахливі картини. Моїй родині пропонували виїжджати, але ми залишалися в місті, вірили, що все буде добре до одного жахливого моменту.

Червневого дня, коли мешканці будинку зібралися приготувати їжу, в будинок недалеко від нас прилетіли три снаряди. Ми злякалися і почали ховатися. Нам пощастило: більша частина уламків впала на гаражі, а від іншої частини мене захистила мама. Після такого масованого обстрілу приїхала карета швидкої допомоги, пожежники та військові.

Ця жахлива картина змусила нас виїхати з міста, але бабуся не захотіла і залишилася в місті ще 2 місяці.

Ми з мамою переночували в кімнаті знайомих, бо там було менше чути вибухи, і на наступній день ми виїхали з міста. Залишивши бабусю, ми поїхали до міста Дніпра, а далі - Київ. Дорога з Бахмута була спокійною, на одному із блокпостів ми зустріли знайомого, який нам запропонував житло у Києві. З Дніпра автобусом ми попрямували до Києва. Дорога до столиці була дивовижною, бо я побачив, що під час війни не все руйнується, а може ще будуватися.

Я спостерігав, що місто ніби світиться, це як свіжий ковток повітря після всього жахливого в рідному місті.

І ось ми приїхали до Києва. Перші дні я ходив та розглядав столицю. Жевріла надія, що ми в Києві ненадовго. Пройшли місяці і ми зрозуміли, що додому їхати небезпечно. Обстріли Бахмута ставали все частішими, майже в кожних новинах розповідали про важку ситуацію в місті.

Ми дізналися, що вдруге був приліт біля нашого будинку, а в кінці літа снаряд розбив мій будинок.

Так я з мамою залишився в Києві. Ми оформили статус ВПО. Мама довго шукала роботу, грошей не вистачало, ми отримували скрізь допомогу, змінювали місце проживання, дев’ятий клас закінчив онлайн у своїй Бахмутській школі. А в 2023 році вступив до ДНЗ «КЦПТО», де зараз навчаюся на 2 курсі.

Мама змінювала роботу, зараз знайшла гарну роботу, життя налагоджується.

З навчанням у мене все добре, гарний колектив і приємні друзі, та я мріяв навчатися у столиці. Почав займатися волонтерською діяльністю і мені це подобається. Дуже радий, що приїхав до Києва і хоча обставини війни забрали у мене рідне місто, життя триває. Я маю гарних друзів, моя мама поруч зі мною. І я вірю в перемогу України, дякую ЗСУ.

Це моя історія, я радий, що поділився з вами.