Мар'єнко Марія, учениця 11 класу комунального закладу «Вільшанський ліцей» Солоницівської селищної ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Шевченко Наталя Григорівна

«Війна. Моя історія»

Зима 2022 року. Лютий. 23 число. Я з однокласниками роблю генеральне прибирання в класі, не підозрюючи, що більше не повернуся до школи.

Ранок 24 лютого. Чую голос мами: «Машуню, прокидайся! Війна!!!» Не розумію спочатку. Яка війна? Вдома якась метушня.  Телефон сповіщає про вхідні повідомлення. «Ти бачила?!», «Знаєш, що зараз відбувається?»

З батьками починаю збирати речі, щоб їхати до дідуся та бабусі.

Перші дні не вірю, що в моїй країні війна. Дивлюся новини, читаю стрічку новин в соціальних мережах, і все одно не вірю. Але шум техніки за вікном реальний, він змушує повірити.

Більшість закладів у селі не працює, величезні черги за продуктами, медикаментами…

Починаю аналізувати поведінку людей навколо. Одні пропонують допомогу, поділяться останнім, телефонують щодня і просто пишуть «Ти як?»  А інші в очікуванні і живуть під гаслом «моя хата скраю…»

На щастя, в моєму селі є зв'язок і світло. Не вистачає, звичайно, довоєнного комфорту. Але це дрібниці в порівнянні з тим, що відбувається в окремих областях.

Минає березень. На початку квітня чутки і безрадісні новини. Ворог близько. Все частіше чую про знайомих, які виїжджають із селища.

7 квітня. Благовіщення. День народження дідуся. У нас вже зібрана валіза. Порадившись, вирішуємо їхати в іншу частину країни. Так дивно, що зранку ми всі разом, а вже опівдні я, брат і мама в евакуаційному потязі «Харків-Івано-Франківськ». Дорога довжиною в 30 годин. У купе 10 чоловік, собака, кішка. Бачу нові обличчя, чую нові історії. І все одно ще не вірю. Не вірю, що гинуть люди, діти отримують поранення (цього дня обстріляли вокзал в Краматорську). Не вірю, що наша родина розлучається на невизначений час.

Весна 2022 року. Перебуваємо у відносно спокійному регіоні. Але тут я вперше чую сигнал повітряної тривоги.  До нього не можна звикнути.  Сирена навпроти нашого тимчасового притулку. Так дивно, що місцеві не реагують на завивання. А вимушені переселенці поспішають забрати дітей з майданчика, парку і швидко йдуть додому.

Мій перший Великдень, який проходить далеко від рідних. Є паска, крашанки, навіть кошик, подарований місцевими. Але немає родини за святковим столом. Мама вирішила вишити рушник і загадала, що коли завершить роботу, ми повернемося. Так і сталося.

Літо. Я вдома. Вперше чую і бачу військові літаки. Трохи моторошно і страшно. Друзі майже не гуляють у селищі. Спілкуємося в мережі.

1 вересня. 10 клас. Мої плани щодо навчання в іншому закладі не здійснилися. Дистанційна освіта. Вже другий рік.

Війна. Моя історія. Не унікальна, схожа на тисячі історій таких само підлітків-українців. Я залишилася на своїй землі, я навчаюся, спілкуюся з друзями. Я вірю, що настане мир. Я буду студенткою і вийду на офлайн-навчання. Будуть нові знайомства, нові зустрічі. Будуть прогулянки рідним містом та подорожі Україною.

Тепер я усвідомила, що війна є. Мої знайомі в лавах ЗСУ. Моя громада, на жаль, втрачає кращих. Майже щотижня фото з чорною стрічкою в мережі.

Я усвідомила, що кожен став учасником цієї війни. Кожен може щось зробити для країни: смаколик або листівку для військових, донат на техніку, благодійний внесок для постраждалих.

Моє покоління – це ті, хто буде знати мир і війну. Ті, хто буде розуміти слова Гі де Мопассана «Війна – варварство, коли нападають на мирного сусіда, але це священний обов'язок, коли захищають батьківщину».