Кащенко Карина, 9-Б клас, Херсонська гімназія №3

Вчитель, що надихнув на написання: Лінтварьова Ярина Валеріївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Не хочу починати свою розповідь банально, типу: «24 лютого о 4 годині ранку я прокинулась від вибухів…» Ні, я прокинулась як зазвичай, десь о 9 ранку. Ми з родиною живемо у віддаленому районі міста Херсон, і з нашого вікна видно околиці міст, тож я побачила клуби диму і вогню, почула постріли і взриви - потім виявилося, що це горів аеропорт у Чорнобаївці.

Мама щось поспішно збирала: якісь речі і їжу, але не через те, що ми мали терміново виїжджати і покидати дім - вона поспішала у лікарню: вночі туди потрапив тато з інсультом… Отака подвійна вдача…

Весь час, поки місто було в окупації, наша сім’я знаходилась вдома - дуже багато людей виїжджали, а ми не могли: тато погано ходив, потрібна реабілітація, грошей обмаль і навіть коли його виписали, так ризикувати ми не могли.

Життя в окупації - це тема окремого есе, думаю, вже багато про це розповідали і писали…

Пам’ятаю, коли вже перед самим визволенням Херсона ми сиділи без світла, інтернету, води та тепла, єдиною розвагою вдень була багатогодинна черга за водою,

в якій стояли всі члени родини по кілька разів на день, а ввечері, коли вже рано темніє, бо листопад, коли все місто просто чорне, бо світла немає ніде, було спостерігання за пусками ракет, звуки вибухів десь поряд і сидіння поміж стінами, мовчки чекаючи на тишу, щоб заспокоїтись і трохи поспати. А вранці з сусідами, які залишилися, ідемо прибирати під’їзд від скла, бо всі вікна повибивало від прильоту…

Наші родичі - тітка і хрещені - живуть під Києвом, як тільки Херсон звільнили, вони з волонтерами привезли в місто Хліб з Миколаєва і роздавали його людям просто на вулиці. На цих машинах з миколаївського хлібозаводу з написом «Хліб» нас і вивезли- забрали до себе- допомогли з житлом та роботою для батьків.

Зараз ми ВПО, живемо в Київській області, тато одужав і зміг працювати, ми з братом на дистанційному навчанні.

У нашій квартирі в Херсоні немає жодного вікна: все забили фанерою, з комунікаціями теж погано, а про щоденні обстріли я взагалі мовчу…

Боляче за моє місто і сумно, що ми поки не можемо повернутися додому, але, слава Богу, що живі-здорові і маємо дах над голово. Вірю, що Україна переможе!