Конюшок Ксенія, 10 клас, Сонячний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів з дошкільним підрозділом Хлібодарівської сільської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Войтенко Інна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не думала, що буде війна. Звісно я, дванадцятирічна дитина, гадала, що всі війни людство залишило в далекому минулому, на сторінках підручників з історії, наукових чи художніх книжок. Звучить усе це дуже дивно, враховуючи те, що я родом із села Вільного Волноваського району Донецької області.

Мій рідний дім знаходиться на відстані 100 км від Донецька, що був окупований росіянами ще у 2014 році, і я, наче ж маю знати ще змалечку, що таке війна…

Але, на щастя, ні. Я мала чудове безтурботне дитинство: без вибухів, страху й танків. Лише іноді запитувала: «А чому ми тепер їздимо в Маріуполь, а не в Донецьк?» Відповідь: «Бо там війна». Усе своє життя я бачила рідне Вільне лише затишним та комфортним місцем, де є родина, друзі, веселощі й любов, та 24 лютого 2022 року все змінилось… Я змінилась.

У найперші дні великої війни в моєму селі не було масштабних бойових дій, усе починалося відносно спокійно, якщо не брати до уваги віддалені вибухи десь у районі Волновахи.

Певна річ, запровадили комендантську годину та світломаскування, були перебої з електроенергією, але мої близькі були живими й здоровими - а це найголовніше. Я тоді, наївна, сприймала Вільне як незламну фортецю: не вірила в те, що його окупують, будуть обстрілювати снарядами й руйнувати.

Звичайно, я помилялась, але, слава богу, не побачила цього на власні очі.

З Вільного до села Сонячного, що на Полтавщині, ми евакуювались 5 березня 2022 року. У ту ж ніч фактично зруйнували й окупували сусіднє селище, а приблизно 8-10 березня Вільне перетворилось на «Вольноє».

Мені до сих пір страшно думати про те, що з нами було б, якби ми лишилися вдома.

Але не вся моя родина тоді виїхала з села: бабусині батьки, сама бабуся й дідусь залишились. І, зрештою, 9 червня 2022 року до них у будинок зайшли окупанти й сказали, що забирають їх на «фільтрацію», що за своїм характером була дуже схожою на ув’язнення та полон. Моїх рідних і ще приблизно 40 вільненців тримали три тижні в будинку культури в Старобешевому – населеному пункті, що окупований ще з 2014 року.

У людей забрали телефони й документи, пересуватись можна було лише під конвоєм. Нам було страшно.

Мої мама й тітка, які все життя працювали у Вільненському сільському будинку культури й завжди дуже чітко демонстрували свою проукраїнську позицію, навіть відчували провину, бо здавалось, що рідних туди забрали саме через цю патріотичну діяльність. Насправді ж тоді полонили як проукраїнських людей, так і сепаратистів, тих, хто був неугодним самопроголошеній старості.

Ми відчували безпорадність, були на відстані й не могли щось вдіяти.

21 червня 2022 року моїх рідних відпустили. Коли вони повернулись додому, у наших будинках жили окупанти. Мій прадідусь прийшов і сказав: «Я хазяїн», на що ті йому з насмішкою відповіли: «Какой хазяїн?» Згодом вони виїхали до нас, зараз усі в безпеці.

Те, що батьки виїхали з окупації, фактично розв’язало руки моїй мамі та тітці й вони знову почали активно брати участь у культурному житті.

Оскільки родина в мене творча, ми вже встигли реалізувати на Полтавщині два проєкти для підтримки ВПО та місцевих жителів – «Ціль – жити!» і «Завжди на часі». Нам вдалось знову стати на ноги й з новими силами продовжувати дарувати людям позитивні емоції піснями, танцями й віршами. Особисто я у свої чотирнадцять років стараюсь популяризувати все українське: читати наші книжки, дивитись наші фільми й загалом шукати й споживати якісний український контент, а також брати участь у благодійних розіграшах і допомагати нашим захисникам і захисницям, чим можу.

Я не від самого початку була патріоткою: мені довелось переосмислити багато речей, тому я до повномасштабного вторгнення і я зараз – ніби різні люди.

Те, що довелось пережити мені й моїй родині – далеко не найгірший сценарій, проте було нелегко. Та не зважаючи ні на що, ми продовжуємо триматись.