Вороніна Софія, 9 клас, Комунальний заклад "Новоселівський Перший навчально - виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкiльний навчальний заклад Очеретинської селищної військово - цивільної адміністрації Покровського району Донецької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Таран Алла Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звуть Софія, я учениця 9 класу. Народилася в невеличкому місті Авдіївка, Донецької області. Моє дитинство було сповнене безтурботних ігор на вулиці, зустрічей з друзями та мрій про майбутнє. Але все змінилося 24 лютого 2022 року. Війна ввірвалася в наше життя, несподівано і жорстоко. Моя історія — це історія тисяч дітей, що стали свідками жахів війни, але кожна з них по-своєму унікальна.

За ці тисячу днів мого життя змінилося так багато, що іноді здається, ніби я стала дорослою за одну ніч.

Я ще добре пам’ятаю наш дім у Авдіївці: теплий, затишний, де я проводила щасливі дні з батьками, мріяла про майбутнє, гралася на подвір'ї з друзями. Але одного дня все змінилося. Війна прийшла у наше місто. Я чула вибухи, бачила страх в очах моїх рідних.

Ми з мамою спішно покидали дім, коли перший раз снаряд влучив у наш будинок. Я тоді не розуміла, що це був лише початок.

Ми переїхали в інше місто, де шукали спокій, але війна знайшла нас знову. Коли ми пережили  черговий обстріл і побачили, що наш будинок  теж частково зруйнований, я втратила надію на те, що у світі залишилося місце, де можна бути в безпеці. Другий переїзд став ще болючішим. Я пам'ятаю, як ми залишали будинок, забираючи з собою найнеобхідніші речі. Серце розривалося від болю, коли я бачила зруйновані будинки і розбиті вікна. 

Я боялася кожного звуку, кожної новини. Мій страх не був лише за себе — я найбільше хвилювалася за маму, брата  і тата.

Мій тато для мене – герой. Коли він вирішив піти на війну, щоб захищати нашу Україну, я не хотіла його відпускати. Але він сказав мені: «Софійко, я роблю це для тебе. Я хочу, щоб ти жила в мирній країні». Ті слова залишилися зі мною назавжди. Та тепер татка немає. Він зник безвісти...

Кожен день я чекаю новин, кожен день молюся, щоб він повернувся. Я сумую за ним і не можу,   і не хочу миритися з думкою, що його може не бути.

Моя мрія — повернутися додому. Я хочу знову побачити Авдіївку, відбудовану, мирну. Я вірю, що тато повернеться і ми знову будемо разом. Я хочу, щоб мир повернувся не тільки в наш дім, але й у кожен куточок нашої країни. І навіть коли мені важко, я не здаюся. Я продовжую вчитися дистанційно, бо знаю, що майбутнє України залежить і від мене теж.

1000 днів війни – це 1000 днів болю, страху і втрат. Але це також і 1000 днів мужності, єдності і надії.

Я пишаюся тим, що я українка. Я вірю в нашу країну і в її народ. Ми обов'язково відбудуємо все, що було зруйновано війною.

І тоді ми зможемо жити щасливо і мирно. Ці 1000 днів війни показали мені, як важливо мріяти і боротися за свої мрії. І хоча на шляху багато труднощів, я вірю, що світле майбутнє обов’язково настане для нас усіх.