Росада Мирослава Василівна, вчитель, Верхньостуденівська гімназія Пилипецької сільської ради Закарпатської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

- Кап..кап...кап... Набридливо сповіщав кран про свої проблеми о другій годині ночі...

- Кап, кап, к-а-а-п, ка-а-п-пс...

Захлинається зрештою, бо я, сердита та роздратована, чалапаю до нього, щільно закриваю. Вмощуюсь спати, але сон, зараза така, втікає від мене загубленими стежками.

-Один, два, п'ятдесят, сто, п'ятсот, дев'ятсот шістдесят вісім... Рахувала не слонів. Вони десь там , в теплих Сахарах.

Рахувала дні . Чорні дні чорної війни...  А втім, як ви думаєте, чи може війна мати ще якийсь колір, окрім чорного? А дні ? Дні війни? Довгі, обшарпані, обвуглені...

Вони злилися в якусь неймовірну картину Малевича. І ти стоїш, такий весь "загублений" в ній, витріщаєшся з усієї сили, марно намагаючись знайти там шлях. Чи , бодай, якусь доріжку в білий день. Бо того дня... О,  ми всі будемо пам'ятати той день!

Мене розбудив зляканий голос чоловіка. І  я спросоння розумію: щось трапилося. Щось страшне.

- Почалася війна!

Піднімаюся, сиджу деякий час  оглушена, ошелешена, налякана... Втім, ми всі тоді такі були. Налякані. Спантеличені. Чекали новин. Не завжди хороших. Боялися.

Позаяк ми всі звикли до комфортного розміреного життя, де найвищим проявом ворожнечі було намагання полаятися з політичним опонентом. Мовляв,  той не за того голосував. Втім, це було колись  і, здається, не з нами... Клята війна змінила нас всіх.

Перші воєнні дні...Перші кроки на нелегкому воєнному шляху. Важкі, нестерпні. Ми намагалися жити, ходити на роботу, шукати розради в плетінні сіток, допомозі.  Ліпили себе зі шматочків. Переживали за друзів. Тих, хто в Маріуполі. Згадували. Телефонували. Просили виїхати родичів із Сєверодонецька. Писали знайомим до Одеси. Запрошували до себе колег із Києва…

Чекали дива… А поміж тим жили і ліпили себе.  Я і досі себе ліплю. Зішкрібаю як тісто зі столу, надаю собі трохи подоби та шпацірюю на роботу. Там трохи легше. Буває. Іноді.  

Тільки не тоді, коли колезі сповіщають про смерть сина : красеня, розумника, молодого парубка. І не того передостаннього дня осені року двадцять третього, коли  я зрозуміла, що... що, зрештою, нічого не тямлю у цьому світі.  Бо людське життя - то річ вельми крихка. Того дня на землю раптово впала непроглядна тьма чорної ночі... Сиділа в кутку шкільної вбиральні, скоцюбившись як той старий побитий шолудивий пес - і плакала мовчки. Мої учні тихенько підходили, сідали поруч на холодну плитку, мовчали, не наважуючись спитати.

Вони і так розуміли, що сталося щось непоправне. Що? Загинув брат. Під Кліщіївкою, витягуючи поранених побратимів...

Сльози котилися по моїх щоках, а вуста шепотіли: "Господи, я прошу не про чудеса і не про міражі, а про силу кожного дня". Молюся й досі. За всіх, хто загинув. За всіх, хто живий. За тих, хто воює. За тих , хто працює. За тих, хто торує нам шлях до перемоги. Ми пройдемо. Ми йдемо. Ми є.