Іванічева Софія, 11 клас, Херсонський ліцей №27 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бойко Вікторія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У 16 років, щонайменше, дивно говорити про свій шлях у війні. Я б хотіла  милуватися природою, бігати на концерти чи дискотеки, перешіптуватися з подругами про новинки моди, ділитися дівочими секретами… Але реальність мого життя дещо інша. Ні, вона зовсім інша.  Я живу у війні вже третій рік, саме У ВІЙНІ, бо перебуваю на лінії розмежування, у прифронтовому місті - у Херсоні.

Пережила тут окупацію, божеволіла від радості, коли воїни ЗСУ нас звільнили від рашистської нечисті, і досі живу тут, у своєму рідному Херсоні.

Як мені живеться? Без перебільшень – щодня і щоночі я чую десятки вибухів: то поодинокі, то цілі серії, то вдалині, то зовсім поряд. Я вже давно розрізняю «прильоти» й «відльоти». А тепер іще й скиди з дронів. І, ви знаєте, це стало для нас, херсонців, нормою.

«Соню, ти як там?» - «Нормально!» Подумати тільки: «Нор-маль-но…»

«Нормальним» стало навчання онлайн, коли я своїх однокласників і вчителів бачу в маленькому квадратику збоку на моніторі ноутбука. «Нормальним» явищем стали комендантські години й темні-темнющі, не освітлені жодним ліхтарем міські вулиці. «Нормальним» стала «кричуща» тиша поміж вибухами, яку порушує тільки моторошне виття сирени, сповіщаючи про чергову повітряну тривогу.

«Нормальним»  стали щоденні повідомлення про поранених чи й убитих протягом останньої доби…  «Нормою» стала сама війна!..

Ми – підлітки, іще діти. На превеликий жаль, жоден із нас нічого не може змінити в цій ситуації. Ми фізично не можемо спинити ворога. За нас і заради нас це роблять наші батьки, чи родичі, або й зовсім не знайомі нам воїни Збройних Сил України, бо прагнуть залишити нам цілісну, сильну і головне – мирну країну. Усе, що зараз ми можемо, - це пам’ятати про кожне відібране чи скалічене ворогом життя, розуміти цінність дій кожного захисника і бути безмежно вдячними їм.

Але ж за нами - майбутнє, і воно залежить від того, чим ми наповнимо себе сьогодні, просто зараз, під оцими вибухами: ненавистю чи любов’ю, відповідальністю чи байдужістю?..

Незважаючи ні на що, я впевнена, що ми обов’язково вистоїмо в цій жахливій, несправедливій війні, бо живить нас правда, віра, вдячність і розум. І війна нарешті перестане бути нормою нашого життя…