Я з Маріуполя. З лівого берега. 24 лютого я прокинулася від страшного гуркоту. Я спочатку подумала, що це конвекторний цех з «Азовсталі». А потім мені зателефонували мої діти, і сказали, що війна почалася: "Мама, сідай в машину і евакуюйся!". А я ще на роботу зібралась їхати. 

Потім керівник сказав, що на роботу їхати не треба. Я слідкувала за новинами, хотіла виїхати в напрямку Запоріжжя. Але потім з'явилися новини, що колону до Запоріжжя розстріляли. Тому було страшно виїжджати, і я залишилась удома.

Всі думали: ну, постріляють і закінчиться рано чи пізно. А затягнулось на два з половиною місяці перебування у бомбосховищі. 

Перебувала в окупації до 9 травня в підвалі свого будинку. Я з двома котами. Машина була, але виїжджати було дуже ризиковано, тому й не виїхала до 1 березня. А потім мою машину розбили - вже не було на чому виїжджати. Як літаки почали кружляти, як почали бомбити, коли відключили газ, світло і воду, перебралась у бомбосховище у своєму домі. У мене будинок "сталінка", бомбосховище було достатньо безпечним на той момент. Потихеньку руйнувався наш дім, потім згоріла моя квартира. Була пожежа, два під'їзди згоріли. Сусідні будинки згоріли. Вийти неможливо було нікуди. Навіть у двір не завжди можливо було вийти через постійні обстріли. 

З продуктами і ліками була проблема. Між обстрілами бігала додому за запасами. Всі ми користувалися запасами. Тягали в бомбосховище все, що можна було. А потім, коли квартиру розбомбили і вона згоріла, то ми сніг топили, з батарей зливали воду. Чоловіки, які були в підвалі, ризикували - бігали набирати воду. Фільтрували її, бо вона брудна була. Вогнища палили біля під'їзду. 

Коли обстріли пересунулись ближче до «Азовсталі», я почала шукати вихід, як евакуюватися. Вийшла на зв'язок з сином, який, на щастя, перебував в Україні, і все з ним було гаразд. Ми розробили план моєї евакуації. 

Записалася на евакуацію в МНС росії - іншого виходу не було. У напрямку росії мене вивезли. Пройшла фільтрацію. Одну кішку у мене сусіди забрали, залишили. Вони не виїжджали. Кота я свого забрала. Мене в Старобешеве привезли. Там мене зустріли волонтери. І я через росію, Латвію, Литву, Польщу приїхала в Україну. Застосувала свої зусилля і фінансові збереження. 

Я мешкаю в Ужгород з травня і досі. Коли евакуювалась, виявилось, що компанія, де я працювала, переїхала в Хмельницьку область. Вони дуже зраділи, що у мене вийшло евакуюватися. Тому що я головний бухгалтер. Працюю віддалено і радію. Винаймаю квартиру. 

Чекаю на деокупацію Маріуполя. Чекаю на компенсацію від держави. Мій дім уцілів. Але моя квартира вигоріла повністю разом з двома під'їздами. Зараз там колаборанти криворукі щось роблять. Дім мій під знесення не пішов. І машина там залишилася - розстріляна, як решето. Її, напевно, розтягнули на запчастини, коли я евакуювалась.

Коли відкрився центр "ЯМаріуполь" в Ужгороді, я там зареєструвалась і отримую матеріальну допомогу. Дуже вдячна. 

Більше нікуди їхати не планую. Син мене планував відправити на лікування за кордон, але я хочу залишитися в Україні. Я українка і планую залишатися українкою.

Відволікають мене мої рідні, і надія на нашу Перемогу. Робота моя. Вірю в ЗСУ! Вірю в Перемогу! Сподіваюсь, що вже влітку. Тоді можна буде якісь плани будувати. Хочеться, звісно, повернутися до рідного Маріуполя, але залежить від того, які там люди залишаться, наскільки їм промиють мозок російською пропагандою. І потрібно буде думати про новий дім у Маріуполі. Думаю, все буде добре.