Ми з Маріуполя. Жили там під час війни у підвалі в центрі міста біля драмтеатру. Вийшли ми 24 березня під обстрілами пішки. Зараз ми живемо на заході України. Батьків я вивезла. Вони там до кінця квітня були. 

24 лютого ми були у друзів у гостях. Спочатку подумали, що це привітальні салюти, і не звернули увагу. А потім телевізор увімкнули рано-вранці, і зрозуміли, що розпочалася війна. Я спочатку не вірила. Думала, що 2-3 дні – і все закінчиться. Дуже довго не вірила. Потім ні світла, ні води, ні газу в Маріуполі не стало. Сиділи в підвалах. Не пропускали колони ніякі, щоб виїхати. Ті, хто були на машинах, повиїжджали на свій страх і ризик. 

Росіяни нас бомбили безперервно. Ось це було найстрашніше. Міномети, авіаудари. Драмтеатр мене шокував. Там, де були люди. Дитяча школа мистецтв біля драмтеатру. Ці обстріли.

Стільки людей лежало мертвих у центрі міста, це був просто жах! Було дуже страшно. 

Ми довго не наважувалися виїжджати. У нас не було машини, ми не знали, як добратися. А потім 23 березня почалися дуже сильні обстріли, і моя подруга сказала: "Встаємо і йдемо звідси". 

Було дуже страшно. Я о 7-й ранку з кумою, її мамою і двома маленькими дітьми пішли через драмтеатр, дійшли до міського парку. І до Мангуша майже ми йшли пішки під сильними обстрілами. А батьки не змогли вийти. Тяжко було. 

Коли ми йшли біля драмтеатру, розпочалися обстріли. І ми майже всю дорогу з дітьми лежали. Падали на землю, щоб не прибило.   

Батьки забрали нашого кота. Він зараз з нами на Закарпатті. Ми його не покинули. Він загубився в підвалі, а потім батько його знайшов. 

Війна дуже погано вплинула на мій психологічний стан. У мене досі страх, нерви. Дуже страшно. Якщо таке знову зі мною трапиться, я такого більше не переживу. Я цього дуже боюсь. Я ніколи не могла подумати, що на нас нападуть. Мене відволікають діти і нові знайомства, які я тут знайшла. Книги заспокоюють. Робота є. Не те, що хочеться, але добре, що й це є.

Був момент коли я виходила у двір готувати їсти. Діти ж маленькі, батьки літні. Мої друзі зайшли в квартиру, а в цей момент туди прилетів снаряд. Я була в такому шоці, так кричала. Вони могли загинути, але не загинули. Після цього моменту я майже припинила виходити з підвалу. Я просто боялась. 

Над будинком літали літаки. Страшно було дуже, коли міномети били. Таке враження, що дім міг скластися в коробочку. 

Я чекаю чоловіка з війни. А потім будемо думати, що далі робити і як далі жити. Я думаю, чоловіка взяли в полон. Він зник на війні. Коли розпочалася війна, він служив. 

Перемога буде за нами! Україна вистоїть! Нам не потрібні росіяни на нашій землі. Вони зайшли на чужу територію. Я не знаю, скільки це буде тривати, але я вірю в ЗСУ і в нашу Перемогу.