Олена Миколаївна ділиться, що з березня знаходитися в Гуляйполі було нестерпно. Страх від нескінченних обстрілів сковував всі дії. Тривалий час сиділи без світла, не було води, магазини закривалися один за одним. Жінка зізнається, що не могла й подумати, що в Гуляйполі коли-небудь можуть бути бойові дії. Вона працювала у системі екстреної медичної допомоги, у пам’ять врізалася ніч з четвертого на п’яте березня, коли вперше з колегами до ранку возили поранених жителів.

Моя найбільша мрія – залишитися живою та повернутися додому