Кох Владислава

11-А клас, Пологівський ліцей №4 Пологівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Силенко Ірина Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна… Страшне слово… Що воно означає? Війна – це кровопролиття, смерть, ворожнеча, вибухи, боротьба за незалежність.

Війна – це хлопець, що в ранньому віці помирає за Батьківщину, це мати, що плаче за сином, це сімʼя, якій довелося бути в різних куточках світу, це нещасний народ, це покинута домівка… І, звісно ж, ніхто не вірив, що вона може трапитися у нашому житті.

Двадцять третього лютого я виконувала домашнє завдання, готувалася до нового дня, чекала, щоб закінчився карантин і я пішла до школи. Але, настав день, який кардинально змінив моє життя. Двадцять четвертого лютого о пʼятій годині ранку обстріляли Україну. У той час я ще спала, прокинулась від татових слів: «Треба збирати речі і їхати в більш безпечне місце». Мене дуже налякали ці слова, я почала читати новини в соцмережах, плакала, було відчуття розгубленості, адже всюди був заголовок: «Почалася війна»... Я не могла усвідомити це. Мама зібрала речі, ми виїхали з міста в село до родичів. Подумки сподівались, що в наше місто не зайдуть окупанти.

У перші дні повномасштабного вторгнення в моєму місті було тихо, саме це давало надію, що через тиждень війна закінчиться. Невдовзі почали вимикати світло, звʼязок, воду, почалися обстріли.

Коли вибухи стали частішими і ближчими, ми ховалися в підвал, сидячи в укритті, намагалися не панікувати. Тато жартував, щоб нам було не так страшно. Тоді я і усвідомила, що почалася війна. Третього березня наше місто було окуповане.

Зазвичай час іде швидко, але ці дні здавалися вічністю.

На чотирнадцятий день війни мама з тіткою поїхали до родичів, щоб відвезти води та хліба, бо з цим був дефіцит, але дорога була перекрита, бо місто було під обстрілами, ішли бої. Тоді ми зрозуміли, що треба виїжджати. Через годину всі сиділи по машинах. Я бачила ворожу техніку, яка рухалася в бік мого міста, на дорозі лежали міни, які треба було оминати. Мій хресний тато намагався говорити зі мною, щоб не було так страшно. У перший день ми дісталися до Дніпропетровської області і не знали, куди їхати далі, що робити. Наша сімʼя вирішила їхати до Західної України. Знайомі батьків знайшли житло, допомогли з речами. Моє життя і життя моєї родини дуже змінилося. Адже батьки втратили роботу, ми опинилися у чужому для нас місті.

Одного березневого дня мені приходить повідомлення від подруги: «Насті більше немає»… Ніколи не могла подумати, що в чотирнадцять років мені доведеться втратити подругу. Вона померла від уламків снаряду, який розірвався поруч.

Це дуже трагічна подія, про яку я буду пам’ятати все життя, яка навчила мене ще більше цінувати рідних та друзів.

Бабуся та дідусь зараз живуть під окупацією, ми щодня виходимо з ними на зв’язок, хвилюємося за них.

На початку війни моя двоюрідна сестра була в Маріуполі і не встигла виїхати в більш безпечне місце до приходу окупантів. Там зник звʼязок , вимкнули світло, воду. Два місяці від неї не було жодної звістки.

Ми з батьками шукали її прізвище в різних списках, що викладали в інтернеті, але все було марно. Згодом вона сама вийшла на зв'язок, їй вдалося виїхати в безпечніше місце під окупацією, нам стало трішки спокійніше.

Більше року ми живемо у м. Надвірна Івано-Франківської області. Я вже учениця одинадцятого класу… Батьки влаштувалися на роботу, у нас зʼявилися нові друзі, нові знайомства, але ми з нетерпінням чекаємо повернення додому.

Війна навчила цінувати життя – це найголовніше , що в нас є. Цінувати сімʼю і друзів. Бути сильними, єдиними та незалежними. Я вірю в нашу перемогу, у наших воїнів, у світле майбутнє нашої країни!