Заяць Олександра, група № 11, Жмеринське вище професійне училище

Вчитель, що надихнув на написання — Свистун Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені 16 років, і ось уже три роки, як війна зруйнувала все, що я знала. Три роки, протягом яких кожен день стає боротьбою за виживання — не лише фізичною, а й емоційною. Я живу з тіткою і дядьком, які стали для мене найдорожчими людьми, замінили батьків. Вони завжди поруч, підтримують мене у всьому, і я безмежно вдячна їм за це. Саме вони допомогли мені вистояти і залишитися сильною, коли світ навколо став хаосом.

Мій батько ніколи не був частиною мого життя. А мама... Ми не живемо разом, і я не відчуваю її присутності.

Тітка і дядько стали моєю справжньою родиною, коли мені було найважче. Останні три роки вони були для мене всім: підтримкою, захистом, рідними душами. Вони пережили найжахливіші моменти війни, були в самому епіцентрі подій, коли російські війська увійшли до Ірпеня. Вони розповідали мені, як ховалися в підвалі, спали на мішках з картоплею, харчувалися консервами, а над їхніми головами гриміли вибухи.

Моя молодша сестра, донька тітоньки і дядька, ще маленька, але вже знає, що таке війна. Вона досі боїться гучних звуків — шум грому або феєрверків викликає в неї паніку. Вона підстрибує від будь-якого звуку, що нагадує вибух, і її очі наповнюються страхом. Війна назавжди змінила її дитинство, зробила його іншим — тим, якого не повинна знати жодна дитина.

Я часто думаю про те, що вона ніколи не дізнається, що таке безтурботне дитинство. Що вона завжди житиме з тінню війни за спиною, навіть коли війна закінчиться.

Їй було лише кілька років, коли все почалося, але ці роки змінили її назавжди.

Ще до того, як я переїхала до тітки та дядька, вони самі побачили війну в усій її жорстокості. Я часто чую їхні історії про ті дні в Ірпені, і кожен раз вони боляче вдаряють по серцю. Якось тітка розповідала мені, як вони ховалися, не знаючи, чи буде завтра. Їхні слова, їхній страх я відчуваю навіть через їхні спогади. А зараз мій дядько на фронті, і кожен його дзвінок — це момент полегшення, але й тривоги водночас. Я часто приховую свій страх, щоб не додавати переживань тітці, але цей страх живе в мені постійно. Я хвилююся, чи повернеться він живим.

Я намагаюся бути сильною для тітки та молодшої сестри. Дядько — це людина, яка стала для мене справжнім героєм, і його відсутність у нашому домі відчувається гостро кожен день. Але 

ми живемо з надією, що він повернеться, що війна колись закінчиться, і ми зможемо знову жити разом.

Я часто молюся за це, і хоча я рідко показую свої емоції, вони живуть глибоко в мені, ламаючи серце кожен раз, коли на новинах говорять про втрати на фронті.

В цей складний час я також стала волонтером. Моє волонтерство в Бородянці було важливим етапом у моєму житті. Коли ти бачиш руїни, які залишила війна, зруйновані будинки та долі, ти починаєш інакше дивитися на світ.

Я допомагала людям, які залишилися без нічого — привозила їм одяг, їжу, медикаменти.

Це був мій спосіб зробити щось важливе, допомогти тим, кому було ще важче, ніж мені. Але найбільше мене вразили діти. Багато з них були такими, як моя молодша сестра — злякані, втомлені від постійного стресу і страху. Я старалася відволікти їх від жахливої реальності, гралася з ними, малювала, говорила про все, що тільки могло їх відвести від думок про війну.

Ці діти вже не пам’ятають, що таке мирне життя. Їхнє дитинство знищене, як і їхні будинки. Але я бачила, як вони всміхаються, хоч на мить забувши про те, що їх оточує. Це були найтепліші моменти у всій цій темряві війни. І саме ці усмішки допомагали мені триматися.

Щодня я дякую тітці та дядькові за те, що вони дали мені сім’ю і підтримку. Я намагаюся бути сильною для них, щоб тітонька не відчувала моїх страхів і тривог за дядька, який зараз воює. Війна змінила нас усіх, але вона також навчила мене цінувати кожен момент із тими, кого люблю.

1000 днів війни — це 1000 днів боротьби, болю і втрат. Але це також 1000 днів надії на те, що все закінчиться, що мій дядько повернеться додому, що моя молодша сестра знову зможе сміятися без страху перед майбутнім. Це був мій шлях, мій біль, моя сила, і я пройшла його завдяки тим, хто був поруч.

Ці три роки навчили мене бути сміливою, навчили цінувати тих, хто поряд, і завжди боротися за те, у що віриш. І хоча війна ще не скінчилася, я знаю, що зможу подолати все. За свою сім’ю, за свою країну, за своє майбутнє.