Буравиченко Ксенія, 11-б клас, Вилківський заклад загальної середньої освіти №2

Вчитель, що надихнув на написання — Касько Оксана Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли наступить ніч жахлива,

і сонце зайде за поріг,

тобі побачиться дражлива

частка правди всіх осіб.

Вибух через кожні дві хвилини,

людей лякають до костей.

Вони змагаються, як можуть

хоч й сили є і не у всіх.

Якщо ж помру я, то тільки за своїх.

Своїх, найкращих Українців,

вони єдині з тих, кому готова я

віддати все на світі.

Ніколи не думала, що буду писати твір про війну. Але...24 лютого 2022 року...

Для мене цей день розпочався десь о 7 годині ранку з повідомлення подруги: «Ксюша, війна почалася, ми до школи не йдемо». І тоді я тільки цілий день те і робила, що розмовляла з нею по відеозвʼязку, щоб не було так страшно думати про це одній, ми намагалися одна одну підтримувати та розмовляти про щось інше, відволіктися від всього.

З початку цього жахіття пройшло вже майже 3 роки, і, знаєте, найсумніше з усього, що я вже так звикла жити в цьому стані виживання, це стало повсякденністю, на жаль. Я живу у Вилковому, мальовничому містечку на самому півдні України. Не дивлячись на те, що в нашому місті не було таких бойових дій, як у Бахмуті чи Бучі, але лякало відчуття невідомого.

Раніше я дуже боялася прильотів, дуже боялася загинути, кожну ніч снилося, як літають шахеди.

З часом мені стало просто байдуже, я зовсім не відчувала страху смерті. Практично перестала слідкувати за телеграм-чатами з новинами, повітряна тривога більш не викликає дискомфорт чи переживання. Це просто увійшло у звичайний черговий день, такий, як і завжди. Єдине, через що болить моє серце кожної ночі, так тільки через розуміння того, скільки людей стали жертвами цієї страшної події, скільки людей загинуло, боронячи нас, скільки дітей загинуло без причин, скільки мам поховали своїх дітей, скільки дружин поховали своїх чоловіків. Можна дуже багато перерахувати, що сталося з нашим народом. І це все не припиняється. Не знаю, скільки часу потрібно, скільки людей повинно загинути, щоб це врешті-решт закінчилося, щоб ми усі повернулися до нормального життя. Так, звісно, такого ж життя, як раніше, ніколи не буде, людей, яких ми втратили, вже не повернути, але, знаєте, в потаємних куточках душі я все ще сподіваюся, що одного ранку прокинуся без думки: «Хоч би сьогодні було тихо і ніхто не помер».

Настане час, коли закінчаться всі муки, настане тиша в голові,

я витерплю обовʼязково всі недуги! повір у себе, ластівка, живи!

Ми всі колись помремо і будемо лежати у землі,

На жаль, ніхто із нас у цьому світі не зможе вибратись живим.

А зараз хочеш ти цього чи ні,

ти будеш далі змушувати себе вставати з ліжка через сльози,

через розчарування, через біль.

Ці слова здаються зовсім не тяжкі,

їх зрозуміють тільки ті, хто це вже пережив.

Для інших буде це здаватись лінню та спробою на себе привернути увагу,

бо ти ж як-ніяк дитина, в тебе не може бути втоми від життя,

от тільки не вигадуй!

Цей вірш написаний мною не так давно, його ще не бачив ніхто із рідних, вчителів чи друзів, і він повністю описує мій стан за весь час повномасштабної війни. Одна з причин, чому я знову стала писати: так набагато легше впоратись з переживаннями та проблемами, з якими не можеш чи не хочеш ділитися з близькими. Мої поезії починаються з одного слова, яке я десь могла почути, а далі рядок за рядком. Усі думки я вкладаю у вірші або тексти, які пишу, саме тому далі простіше приймати рішення, як бути далі і що з цим робити.

Це осколок моєї душі, який не кожен може зрозуміти.