Польова Аліна, 11-б клас, Білогірський ліцей імені І. Ткачука

Вчитель, що надихнув на написання есе — Войтюк Людмила Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен із нас має власну історію 1000 днів війни в Україні. Моя історія – це життя підлітка в тилу. Тобто дитини, яка проживає на більш-менш безпечній території, але бореться разом з дорослими та прагне найшвидшої перемоги. То ж з початком війни моє життя також змінилося

Як мабуть і кожного українця, мій шлях почався зі звістки про те, що російські війська перетнули кордон моєї країни.

З того моменту коли відчуття реальності кардинально змінилося – постійні перегляди новин, жахливі кадри вбивств та руйнувань. Відео протестів простих українців, які лягали під колеса танків, голими руками зупиняли колони військової техніки.

І уже кожен день уже почав плануватися від того, як змінюються події на фронті.

Тож, вранці 24 лютого 2022 року я прокинулася від звуку вибухів і новин про бомбардування наших міст. Але навіть тоді не було розуміння, що життя ніколи не буде таким, як раніше. Тоді був лише страх, тривога і невідомість. Адже, дорослі почати збирати тривожні валізки, принишкати, коли над будинками летіли ракети і зі сльозами та, часом пошепки від нас дітей, обговорювати кого із знайомих мобілізували на фронт.

Проте почуття невідомості почало швидко зникати, адже поступово з’явилося зрозуміння, що не можна просто сидіти і чекати, а потрібно діяти.

Тож разом з родиною, сусідами, іншими учнями та вчителями нашого ліцею ми долучилися до волонтерства. Швидко наше невелике селище Білогір’я почало приймати перших переселенців. І допомога людям, які були змушені тікати від війни та збір гуманітарної допомоги для військових стали нашою новою реальністю. І першим хто простягнув внутрішньо переміщеним людям руку допомоги у Білогір’ї – це Костел Святого Вікентія де Поля. Саме отці-палотини займалися наданням тимчасового прихистку і забезпечували усім необхідним для проживання. Тож тут я вперше відчула свою необхідність і це був мій перший внесок у велику справу.

Якщо ж спочатку війни ми перебували вдома, то уже за кілька днів – повернулися до навчання. Але бачилися лише на екранах ноубуків, телефонів та спілкувалися у чатах. Варто сказати, що уроки – це була можливість хоч на кілька годин поринути у мирне життя і зосередитися на майбутньому. Ми мабуть як ніколи стали дорослими, адже почати розуміти справжню цінність життя, підтримки та єдності. І коли повітряні тривоги переривали наші заняття, ми з нетерпінням чекали відбою, щоб повернутися до екранів. У цей час наші вчителі стали не лише людьми, що дають знання, але й старшими наставниками, що заспокоювали, навчали як діяти в непередбачуваних ситуаціях, або просто давали можливість виговоритись.

Як і дорослі, так і діти почати розуміти, що життя навіть в тилу – це має бути постійна робота над собою, тому що війна принесла із собою багато викликів. Ми навчились жити при блекаутах та знаходити вихід із, здавалося б, безвихідних ситуацій. Ми часто залишаємось без зв’язку та інтернету. Але нас це не лякає. Єдине, що тривожить українців у цій ситуації – це коли немає можливості дізнатися про рідних. Але навіть такі труднощі не дозволяють зупинитися і здатися. Наш нескорений народ і зараз зберігає оптимізм та нормальний ритм життя, наскільки це можливо.

На третьому році війни мій шлях – це перш за все підтримка нашої армії. І кожна новина з фронту викликає неабияке хвилювання. У нашій школі учні плетуть сітки, готують смаколики для військових, які відвозить на фронт наш капелан Андрій Петров. А ще постійно проводяться благодійні ярмарки, де є можливість зібрати кошти та закрити певні потреби наших захисників. Тож думаю, що тил – це також поле бою, але без зброї. Адже тут борються за підтримку тих, хто захищає нас на передовій.

Мій шлях протягом 1000 днів війни – це ще й втрата близьких людей. І це неймовірно важко. Жодне інше почуття не може зрівнятися із таким болем.

Моя родина також пережила важку втрату, але в жодному разі це не зупинило нас у боротьбі за перемогу.

На написання цього есе мене надихнула вчительки з української мови Войтюк Людмила Сергіївна. Вона запропонувала розповісти про те, що переживає людина, яка знаходиться за сотні кілометрів від лінії фронту, але живе тими ж цінностями, що і всі українці сьогодні.

Тож хочу запевнити, що 1000 днів війни показали наскільки сильними ми можемо бути, адже навіть у тилу можна бути корисним і важливим. І коли ця війна закінчиться, ми станемо мабуть зовсім іншою молоддю. Це буде покоління, яке різними шляхами боролося за свободу: хтось з автоматом на фронті, а хтось посильними справами – в тилу. Але усі ми маємо одну мету – наша рідна, незалежна і суверенна держава.