Томин Вікторія, 11 клас, Новокропивницький ЗЗСО І-ІІІ рівнів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мидянка Ірина Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій тато уже два роки і шість місяців на сході України. Знаєте, яка моя найбільша мрія ? Так. Знаєте:

я мрію про те, щоб мій тато якнайшвидше повернувся додому. Я кожен день дякую Богу, що маю можливість чути його голос. Це короткі, але такі дорогі для мене розмови.

Мені багато і не треба-тільки почути, що живий, що все добре. Мій найрідніший татусю, ми з сестрою і мамою так чекаємо тебе ! Я плачу з надією на повернення. Але я щаслива, бо тато живий. А скільки дітей залишились без батьків? Це не описати словами: біль, пекучий, нестерпний біль. Завчасно посивілі скроні матерів, осиротілі дитячі душі, пекучі сльози.

Коли почалась війна, в мою хату завітало горе-непрохане і небажане. Мама плакала, пропонувала татові виїхати за кордон, проте тато категорично відмовився покидати кордони України. «Як не я, то хто?» - ці слова я запам’ятала назавжди. Усією сім’єю кожен день ми читали новини в надії на те, що це пекло скоро закінчиться. Але ми помилялись. Ворог не дрімав.

Вечір 9 березня залишається найболючішим спогадом, бо саме в цей вечір татові прийшла повістка, що потрібно з’явитись у військкомат. Тоді і стало зрозуміло-тато йде на війну. Моє серце, немов пошматували на шматочки, як і серце моєї мами. Мама вмить постарішала, сльози так і текли безупинно по її молодому обличчі. І тільки батько залишався спокійним і впевненим: «Ми обов’язково переможемо!»- такими були його слова перед від’їздом. І тато пішов .І досі воює, захищаючи мене, маму, сестричку.

А стрічки новин щоразу розповідають про нові та страшні звірства ворога. До глибини душі вразила стаття про те, як молоденьку дівчину згвалтували нелюди. Не один, не два…І такі жахіття відбуваються в 21 столітті! Це не можна прийняти ніяк, не можна їм пробачити. Ніколи! Ворог цілеспрямовано нищить і вбиває, гвалтує і спалює, руйнує. Він не бачить краси наших міст, сіл.

Хіба нелюди можуть бачити красу? А наші люди, немов птах Фенікс, відновлюються із попелища, відбудовуються, вкладають свою душу і серце у нове життя.

Якось під час змагань із шахів я познайомилась з хлопцем, його звали Андрій. Поспілкувавшись, ми зрозуміли, як багато спільного між нами. Мій батько на війні, і його. Правда, його батько вже декілька місяців не виходить на зв'язок-пропав безвісти. Я намагалась підібрати слова підтримки. Намагалась, але чи змогла підібрати необхідні слова? Як можна заспокоїти зранене серце, як вселити віру у те, що батько знайдеться? Та, чи знайдеться? Скільки молодих хлопців навіки полягло і вже не повернуться до рідних домівок? Скільки дітей залишилось сиротами? Скільки дружин, матерів не дочекалися своїх найрідніших і найдорожчих синів, чоловіків? Та і взагалі, хіба можна чимось замінити болючі втрати? Після тієї зустрічі з хлопцем я ще раз щиро подякувала Богові за те, що оберігає мого тата і його побратимів.

А війна продовжується, і кожен день-нові випробування. Але як би нам важко не було- маємо пам’ятати: ще ніколи зло не перемагало, ще ніколи сльози дітей не падали просто так на землю. За темною нічкою неодмінно настане ясний світанок. Світанок, сповнений усмішок, щастя і миру. Миру—такого бажаного і очікуваного, такого необхідного і потрібного.