«Мрію повернутися до Широкиного, де пройшли найщасливіші роки, з яких нас викинули»

Я росіянка за походженням. Чоловік був військовослужбовцем, служив під Києвом у військовій частині. Ми з ним одружилися й 43 роки прожили разом. 

Переїжджали з містечка до містечка. Закінчили ми свою службу в Маріуполі.  Перед цим були у Ворошиловграді. Потім він отримав призначення в Маріуполь на військову кафедру, старшим викладачем. І коли відбувся розпад Радянського Союзу, вирішили, що нашою батьківщиною буде Україна, тому що він українець.

Чоловік виходець з Волновахи. Сім'я його – із семи дітей. Працював батько, а мати виховувала дітей. Усі семеро здобули вищу освіту, досягли висот у житті. У нас двоє дорослих синів. Старший закінчив технічний університет у Маріуполі. Молодший – металургійний інститут. Є онуки.

«Ми були щасливою сім'єю»

1988 року ми з Володею купили хату в Широкиному й переїхали. У нас було два гектари землі, корова, бичок, кури, гуси, собака. Ми були щасливою родиною. Приїжджали діти, онуки. Усе це було радісно.

Кожну суботу-неділю було свято, тому що ми збиралися всі разом. У неділю під вечір проводжали дітей у місто. Були щасливі. Купалися в любові дітей, відчували себе потрібними.

Сини не цуралися фізичної праці. Допомагали, як могли. І невістки в мене прекрасні. У нас було два трактори, три машини. Два лазики – один ми купили новим, а другий купив син з рук. Була легкова машина, косарки. 

У Широкиному перші постріли відбулися 4 вересня 2014 року. Але вони не зачепили село. У нас були пагорби перед морем. На них почали будувати щось типу бліндажів… Володя говорив: «Напевно, будується укріплення, тому що бояться висадки з моря».

Але ми так спокійно жили, на думку не спадало, що це може так усе серйозно закінчитися. А тепер я вже й не знаю, було те щасливе життя або його не було. Усе обірвалося, ледь розпочавшись.

«Навіть думки не виникло, що це може бути смертельно»

Коли припинилося автобусне сполучення з Маріуполем, діти не змогли до нас їздити. Запровадили пропускний режим. Осінь 2014 року, зима 2015 року. Ми з Володею їздили, у нас була перепустка. У мене не було прописки в Широкиному, але була довідка із сільради, що я є постійним жителем. Тому нас пропускали. 

Ми в неділю приїжджали до дітей. Привозили консервацію, молоко, сир, яйця – усе, що було. У неділю він мене привозив, купався, спілкувався з дітьми і їхав, бо корова, господарство… А я залишалася на ніч. По мене він приїжджав у понеділок. 

9-го числа, у неділю, він мене привіз, був на закупах, поїхав. У понеділок телефонує: «Галю, якийсь тривожний стан. В'їхали українські національні війська. Ввезли гармати, поставили біля криниці під шпилем. Другу повезли в центр. Мені тривожно. Побудь у дітей. Коли я буду виїжджати, я тобі перетелефоную».

У мене навіть думки не виникло, що це може бути смертельно. Він колишній військовий, мені весь час говорив, чого потрібно побоюватися, чого не потрібно. Як поводитися, як ховатися. Коли були обстріли ночами, коли через Широкине стріляли, було страшно.

У нашому будинку добрий льох, я говорила чоловікові: «Давай у льоху поставимо ліжка і будемо вночі там спати». А він мені відповідав: «Ти знаєш, у нас товщина стін 70 сантиметрів, якщо буде стрільба з автоматів, то нам боятися нічого. А якщо буде пряме влучення, то льох нам не допоможе. І хто тебе буде там відкопувати?»

І ось я в дітей чекала дзвінка. У вівторок він мені зателефонував: «Галю, відключили світло, газ, усе відключено, мобільник розряджається. Цілком може статися, що зв'язок перерветься. Ти не турбуйся. Як все це стихне, я приїду, тебе заберу».

І я тиждень чекала. То до одного сина поїду, то у другого побуду з онуками. У суботу у старшого сина 50-річчя. Думала, який подарунок купити, загалом, думки були сімейні, життєві.

У суботу я говорю: «Знаєте що, діти, у нього там вже їжа закінчилася. Якщо світло відключили, це означає, холодильник не працює. Піду до церкви, там повз проходить дорога на Широкине. Буду проситися, хтось же буде їхати. Щоб підвезли».

Старший син відрадив: «Мамо, почекай, щось придумаємо». Я залишалася в гостях у молодшого, а в неділю старший телефонує: «Мам, чекай, я скажу, коли поїдемо».

«Більше ніхто його вже не чув»

Потім з'ясувалося, що йому зателефонував син нашого сусіда і сказав, що Володя лежить перед воротами. Це передали люди, які їхали із Широкиного на машинах.

Його всі знали. Не так багато в Широкиному військових, він був у чині підполковника, його знали, шанували. Він багатьом надавав допомогу. Сусіди до нього зверталися з багатьох питань, чуйний був, усі його любили. І ось передали…

Діти не повірили. Син поїхав один. Його на КПП не пропустили спочатку, потім все ж пустили. І він забрав його… Мені вони сказали у вівторок, я теж спочатку не повірила. Син мені сказав: «Мам, я його вже вивіз. Він у морзі». Ось так закінчилося наше щасливе життя. 

Сусіди мені потім розповіли, що в неділю зранку розмовляли з Володею. Він збирався виїхати із села, машина була приготовлена. Він був одягнений не по-робочому: у замшевій куртці, у чистому. І сусіди чули, що він машину прогрівав. Сусідка йому покричали: «Володю, ти в місто? Забереш нас?» Він каже: «Тільки швидко, я туди-сюди».

Він же не міг залишити господарство. А в місто він, мабуть, їхав або зателефонувати і сина привітати з днем народження. Або, може, у нього сигарети закінчилися, хліб…

І, як кажуть, у цей час пролунала черга й почалася стрілянина. Сусіди кинулися в хату сховатися. А потім більше ніхто його вже не чув… Убитий він був кулею. Поранення в черевну порожнину. Якби хтось був поруч, може, якусь допомогу надав.

«Ми втратили найдорожче»

У житті мені щастило, я була щаслива. У мене була прекрасна юність, молодість, діти добрі. Я була розпещена чоловіком. Я не пам'ятаю, щоб ми з ним сварилися. Можливо, виникали такі моменти, коли ми були незадоволені одне одним. Просто розходилися в різні боки – і через якийсь час наступало примирення. Розв'язувалися ці непорозуміння, висловлювалися в спокійній атмосфері. 

Мрію, щоб праця наших близьких, моїх дітей, щоб життя мого чоловіка не пропало дарма. Я мрію повернутися в Широкине, цей будинок нам дуже дорогий. Це місце, де минули наші щасливі роки, з яких нас взяли й викинули.

Просити можу тільки здоров'я, щоб були сили все це пережити, допомогти дітям стати на ноги, тому що я і діти залишилися ні з чим. Ми втратили найдорожче, що в нас було…