У ніч з 11 на 12 липня 2014 року ми були вдома. Літо, дуже спекотно. Усе почалося о 22:30, але можу в часі помилятися. Ми почули перші «Гради». Одразу було знеструмлене місто. Ми всі зрозуміли, почали ховатися. Ми на землі живемо, у своєму будинку. Ховалися в підвал, тікали в сарай. Це був перший обстріл. Усі були в шоковому стані, ми не розуміли, що це.

Пройшов бій і до ранку було тихо. Я жила тоді з мамою. Я, мама та дві бабусі: мамина мама й тітка. Ми були вчотирьох.

Війна дуже сильно на нас вплинула. Зараз перекриті всі дороги, ми не можемо побачити своїх родичів, з’їздити на цвинтар, щоб прибрати. Усе кардинально змінилося на гірше. Усе це триває вже сім років і коли закінчиться, ніхто не знає, просвіту взагалі немає ніякого.

У Мар’їнці немає пологового будинку, але його вже давно немає. І так вийшло... Це був 2016 рік. Я приїхала в Донецьк до родичів, і в мене саме почалися перейми. Я народила дитину в Донецьку. У мене були важкі пологи. Я, напевно, тиждень була в лікарні, а потім повернулася додому. Син почав ходити в садочок, але через коронавірус садочок закрили на карантин. Нічого не працює. Ніхто до нас не приїжджає. Ніяких Будинків творчості – нічого взагалі немає.

До коронавірусу приїжджало багато благодійних організацій. Просто в центрі вони влаштовували якісь заходи для дітей, роздавали подарунки, якось їх розважали. Зараз протягом року нічого такого немає. Батьків не пускають на дитячі свята в садок. Ми бачимо свята тільки на відео.