Шаповалова Олена, вчитель, Миколаївська гімназія №15 Миколаївської міської ради Миколаївської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року… Впевнена: ця сумна дата закарбувалася в серці кожного українця, залишивши страшний слід назавжди. Війна… Хіба раніше я могла усвідомити справжню сутність цього слова, хоча моє покоління багато про це читало, слухало розповіді дідусів, дивилося трагічні стрічки про Другу світову. Ми боялися, переживали, страждали, плакали…

Та ніколи  не вірили в те, що це може статися з нами. Не вірили  до останнього, навіть тоді, коли перші потужні вибухи розірвали світанок, а з екранів телевізорів повідомили про трагедію.

Але реальність допомогла зрозуміти, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше… Які ж вони: довгі жахливі дні і ночі мого життя у прифронтовій зоні?  Миколаїв, моє рідне місто, що з березня 2022 року носить горде звання місто – герой України, бо з перших днів війни миколаївці встали на його захист і продемонстрували неймовірну мужність, героїзм та стійкість. Щит півдня, перші дев’ять місяців російської агресії тебе не раз намагалися окупувати, майже постійно обстрілювали різним озброєнням, а найчастіше  ракетами С-300;  і всі мешканці точно знали, що вони не збиваються, але не залишали домівок. Часті повітряні тривоги, лічені дні «без прильотів», сумні звістки про масштабні руйнування інфраструктурних об’єктів та цивільних багатоповерхівок, поранених та загиблих земляків, атаки шахедів , постійне відчуття страху, безсоння, сльози, розпач, істерики, розлади здоров’я від перебування у сирих підвалах – це далеко не повний перелік із життя кожного миколаївця.

Що стосується мене, я взагалі навіть не усвідомлюю, як змогла пережити ці часи, звідки брала сили , бо ні молитви, ні підтримка рідних, ні намагання  хоч трохи відволіктися не працювало…   

Далі страшніше… 13 березня 2022 року. Із жахом згадую той сонячний весняний день, гомінке щебетання пташок. І, здавалося,  що закінчився нарешті той довгий страшний сон про війну. Але в будинок напроти прилетіла ракета, майже зруйнувала все навкруги.

Я і мої сусіди пережили страшне потрясіння, а наші будинки зазнали значних руйнувань.

Трохи згодом стався приліт біля будівлі  школи, де я працюю. І знов як наслідки ракетної атаки – вибиті вікна, двері, гори скла, сміття, понівечені меблі і шкільне обладнання… Але наші люди неймовірні: вчителі , діти і батьки, випускники із самого ранку зібралися біля школи, самовіддано працювали, приводячи до ладу понівечену будівлю.

Жахливі спогади, які неможливо ніколи забути… Але з  цим ми гуртом якось упораємося,  у нас є досить сил і віри в те, що все обов’язково відновимо, відбудуємо, і все буде добре.                                                                             

Пройшло майже  три роки, потроху загоюються рани, відновлюються сили, відбудовується місто. Люди звикли й пристосувалися до ситуації, вже не такими страшними здаються тривоги, хоча майже кожну ніч літають шахеди та час від часу лунають  вибухи. З цим ми якось живемо, та навіть навчилися радіти життю. Тільки ніколи не зможу  змиритися з тим, що у моїх учнів вкрали щасливе дитинство, забрали можливість  ходити до рідної школи.

Та хіба знала я про те, що все це не найгірше?..

Найстрашніше – це  кожного дня бачити згорьовані очі матері, яка поховала сина-героя,  вкрай важко кожного ранку вітатися з молодою сусідкою, в якої в одну мить від касетних боєприпасів загинули обоє батьків, неможливо без сліз бачити дворічну дівчинку, яка бавиться з лялькою на майданчику, а з першими сигналами тривоги біжить до рідних, миттю стаючи дорослою, і впевнено вигукує звичну фразу: «Тривога! Бігом в укриття!»

Неможливо забути, змиритися й пробачити ще багато чого… Такий мій  непростий шлях «воєнними буднями» .

Та  я точно знаю, що не одна, зі мною поряд мої земляки, нас захищають  героїчні ЗСУ, люди-титани, а віра в ПЕРЕМОГУ непохитна!  Наша країна незламна, найкраща у світі, люди неймовірні, наймужніші! Пишаюся, що тут народилася і живу! І бачу мою Україну МИРНОЮ І КВІТУЧОЮ!!!