Ми жили в Донецьку до 2015 року. Потім переїхали до Маріуполя. Майже вісім років там прожили. Нещодавно купили квартиру, навіть зареєструватися не встигли. Тепер живемо під Києвом. Виїхали 15 березня, пережили всі бомбардування. 

Коли розпочалася повномасштабна війна, ми сподівались, що все скоро закінчиться, тому й не виїхали відразу. Це була наша помилка. 

З Маріуполя ми намагались виїхати 26 лютого, але вже не змогли. Місто вже було закрите. 2 березня було перше влучання в наш дім. Ми перебували на восьмому поверсі без води. Горіло все навколо. Ми жили у самому центрі міста. Страшно було, але ми вижили. 

Біля нашого будинку стояли автомати з водою і ще кілька днів, вистоявши чергу, можна було набрати звідти воду. Для технічних потреб була набрана ванна. Пізніше ми ходили до криниці. Готували їжу на багаттях. 

Найбільше шокувало, як нас із літаків бомбили. Якось ми готували їжу на багатті годині об 11-12 дня. Людей було дуже багато. З літаків скинули бомбочки на парашутиках. Чоловік це помітив, закричав, ми швиденько заховались в укриття, люди порозбігались. Машини побили, будинки, але люди тоді, дякувати Богу, не постраждали. 

Шокувало те, що російські окупанти все місто зруйнували. 

Приємно вразило те, що українські солдати відкрили аптеку і роздавали ліки людям. 

У нас були дуже дружні сусіди. Це найбільш позитивне враження від війни. 

Дуже важко втратити вдруге майно і квартиру. 

Ми були дуже раді, що ми просто вижили. 

Ми виїжджали 15 березня. Тоді був обстріл нашого двору. Прилетіло кілька мін у наш будинок - посипались вікна, горіли машини у дворах. Нашу машину тільки побило і вона їхати могла. Ми збиралися виїжджати, бо чули, що комусь вдалось це зробити. Швиденько стрибнули у машину, сусіди забрали своїх кота з собакою. Їхню машину розірвало на частини, добре, що вони до неї не встигли. Ми доїхали до драмтеатру, там було кілька машин. Хтось попереду крикнув, що знає дорогу. Ми сформували колону і поїхали. По дорозі бачили дуже багато розбитої техніки. 

Селами ми доїхали до Мангуша. Там уже були окупанти. Стояли кадирівці. У нас були діти,  тому нас ніхто не доглядав. Ми їхали дуже великою колоною. Таким чином ввечері доїхали до Запоріжжя. Довелося їхати через мінне поле. Тягнули машину чоловіка з Азовсталі - у нього закінчилось пальне і ми його дотягли до Запоріжжя. 

Місяць ми просиділи у Запоріжжі. Думали куди їхати далі. Вирішили у Глеваху. Тут багато переселенців звідусіль. Це нас здружило. 

Дуже хотілося б щоб війна закінчилася Перемогою України. Щоб ми погнали якомога далі окупантів. 

Мрію повернутися додому до Маріуполя. Щоб він був таким як раніше, до 24 лютого 2022 року, - мирним, процвітаючим містом.