Ми постійно проживаємо в Станиці Луганській, ні на один день не виїжджали. Я пенсіонерка, у мене є сини; один хворіє, другий працює. Живу сама. До війни все було нормально, а зараз розруха. Ми до розуму не довели те, що планували, зашкодила війна. Сидимо, як на пороховій бочці.

Коли почалися перестрілки, думали, що це тимчасова гра й не розуміли всього масштабу. Літало через нас, але не падало. Ми жили без газу та світла, на всю Станицю працювало приблизно три магазини.

Спасибі Рінату Ахметову, що надавав нам допомогу. Це була чимала підтримка, виживати в той час було важко, пенсію не платили.

Ми були кинуті напризволяще

Війна вплинула на нас і морально, і фізично. Роботи у хлопців немає. Нічого не хочеться відбудовувати, тому що ще війна.

Хочу забути, як я побігла вранці в магазин, а ввечері почалися обстріли. І жінка бігає та кричить: «Люди, допоможіть поховати! Загинула вся сім’я!» А на вулиці нікого немає. Це, звичайно, страшно й хотілося б забути, як і періоди, коли бігали по льохах. Вибігаєш – усі вікна розбиті, а на вулиці мороз двадцять градусів. Як ми це виносили тільки? Чи то в шоку були... Але найголовніше, що люди, які живуть трохи далі за Луганськом, не вірили, що були такі обстріли.

Онук усю війну працював в «Укртелекомі». Тільки вийшов – і обстріли. Він теж валявся під будинками, потім повернувся в кабінет, а в нього зруйнована стіна. Якби знаходився там, загинув би. Я хвилювалася за нього, було дуже страшно.

Загалом, дісталося нам. Ми недалеко від траси, і все потрапляло до нас. Останнім часом вже не ховалися, не було сил.

Коли ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, ті продуктові набори були великою підмогою до моєї пенсії. Допомагали військові. Ми заходили за хлібом, а вони виносили і згущене молоко, і сало, і крупи. Червоний Хрест теж нам допоміг, вони теж давали продуктові набори. Ми якось виживали.

Мрію тільки про мир. Думала дожити спокійно й радісно, але щось не виходить. Хвилюємося більше за дітей і онуків. Ми вже своє прожили.

Хочеться, щоб стабільність була, упевненість. Нікуди не хочеться їхати, тільки залишатися вдома. Хочеться, щоб була якась турбота й підтримка. Ми були кинуті напризволяще.