Я з Миколаївської області, місто Снігурівка. Там працював. 

Як почали захоплювати місто, то пообрубували і світло, і зв’язок. Ще й траси всі обстрілювали, щоб люди не могли привезти продукти. Зараз, слава Богу, допомагають.

Після окупації головне було - дітей вивезти в першу чергу. Маршрутка була розрахована на 14 людей, а в ній сидінь не було, і їхало більше 30 чоловік. Купа дітей один на одному. Як уже до наших доїхали, то слава Богу, видихнули. 

Водії молодці! Вивозили нас, як могли. Ми боялися виїжджати з дітьми: у нас я, жінка і чотири дитини маленькі. Ми чули, що машини розстрілювали, - страшно було. Виїжджаєш за блокпост, а там десь в посадці могли і обстрілювати, плюс і дороги деякі були заміновані. 

Ми вирішили зупинитись у Кривому Розі, бо тут ближче біля дому. Людей багато розуміючих, хоч вони, слава Богу, і не бачили цього, як все відбувається. З ким підтримували зв’язки, з тими і підтримуємо. Друзі справжні показали, хто є хто. З рідними підтримую зв’язок. 

В першу чергу хочеться, щоб закінчилася війна, а тоді вже можна якісь плани будувати. Хотілося, щоб тільки побистріше. Я думаю, якби в цьому році до кордонів їх вигнать уже, разом з Кримом.