Я народилася 30 квітня 1940 року в Донецьку, була єдиною дитиною в сім'ї моїх батьків. 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Мій батько пішов на фронт, я виховувалася з бабусею і мамою. Тато потрапив у полон і був півтора року в концтаборі. Після звільнення приїхав додому інвалідом, втратив третину шлунка від постійних тортур, побоїв і голоду. Закінчивши школу, я пішла працювати на Коксохімічний завод у Донецьку. Там познайомилася з майбутнім чоловіком Мирославом, який приїхав з Білорусі.

Зіграли весілля. Жили ми в батьків, будувалися, обживали потихеньку. Я народила двох синів. Батьки померли. Ми з чоловіком виховали та вивчили дітей. У них свої сім'ї, діти, онуки. Один син живе в Росії, а інший в Донецьку. Ми з чоловіком пішли на пенсію за пільгами. Виховували онуків.

Коли 2014 року почалася війна на Донбасі, ми з чоловіком приїхали в Старогнатівку, у батьківський будинок і жили тут, у селі. Тримали кізок, курочок, маленьке домашнє господарство.

 Дев'ять місяців ми не отримували пенсію, жили завдяки гуманітарній допомозі від Фонду Ріната Ахметова. Раптово захворів і помер мій чоловік Мирослав, я залишилася одна. Дякую людям, вони мені тут дуже допомогли і поховати чоловіка, і оформити статус переселенця, адже у нас донецька прописка була.

Зараз я живу одна. Мені 78 років. Мої діти допомагати не можуть і приїхати не можуть, бо воєнна ситуація.

Я перенесла операцію на тлі цих всіх подій, онкологія. Зараз почуваюся вже добре. Тут дуже добрі, чуйні люди, які мені допомагають і постійно піклуються про мене. Щиро дякую Фонду Ріната Ахметова за те, що він не забуває про таких людей, які знаходяться на лінії розмежування, допомагає нам продуктовими наборами. Бажаю миру, щастя, здоров'я, успіхів.