Ірина з чоловіком виїхали з Маріуполя в перший день війни. Потім вони місяць чекали на дзвінок від батьків, що залишились в окупації

Мені 25 років, до війни я жила в Маріуполі.

24 лютого нас із чоловіком розбудив друг і сказав, що почалося повномасштабне вторгнення росіян в нашу країну. Ми відразу, в той же день, виїхали до батьків чоловіка в Черкаську область. А мої батьки залишилися й місяць були в окупації. Вони виїхали 23 березня.

Ми виїжджали з маленькими рюкзаками, бо думали, що скоро повернемося. А вже там нам допомагали люди, щось купляли для моєї дитини. Зима вже скінчилася, було тепло, нам приносили одяг.

Ми не бачили того, що всі інші, але з новин шокувало те, що дізналися про  Бучу, Ірпінь, те, що коїлося в Маріуполі. З останнього – що в Дніпрі розбили під’їзд. А так – лише  в матеріальному плані шок, бо залишилися без домівки.

Коли ми виїжджали, росіяни тільки просувалися, і ми могли спокійно виїхати. Складнощі були лише в тому, що було багато блокпостів. Батьки п’ятого березня намагалися виїхати з окупації, але колону не пропустили. Мав бути організований «зелений коридор».

Вони вийшли п’ятого березня на зв’язок і сказали, що підуть до родичів, які живуть у приватному будинку. А ввечері мені зателефонували й сказали, що батьки не прийшли.

І пропав зв’язок аж доти, поки вони не виїхали з Маріуполя. Було складно їм переміщуватися, я в Інтернеті вишукувала, як більш-менш безпечно пересуватися по Маріуполю. Бо були складнощі через те, що мости порозбивали. Батьки вже переїжджали по арматурі - їм було важче, ніж нам.

У тата була робоча машина, він працював на лівому березі і 24 лютого залишив авто там. У нас були «Жигулі» 1990 року випуску. А в мене є сестра з трирічною дитиною, і тато поїхав забрати їх із 17 мікрорайону, бо його сильно бомбили. Чоловік сестри служив у Нацгвардії, він зараз у полоні. Вона була сама з дитиною. І коли вони вийшли 21 березня на зв’язок, ми сказали, щоб виїжджали, та продиктували маршрут, як їхати через Мелекіне.

Якраз був обстріл, коли вони пересувалися по Маріуполю, по мосту. Він був увесь в арматурі. Через дві машини від них снаряд влучив у авто.

Вони виїжджали всі разом, а оскільки сестри чоловік був військовим, то їм дуже пощастило, що вони не проходили фільтрацію. Ми казали їм, щоб їхали на Бердянськ, а звідти - на Запоріжжя, бо під Оріховом були бої. Вони стояли в черзі на Бердянськ, а там якраз був чоловік один. Спитав у батька, куди він їде. Той відповів, що на Запоріжжя. І чоловік сказав: «А навіщо ти їдеш на Бердянськ? Їдь одразу на Запоріжжя». І вони разом із цим чоловіком дуже швидко доїхали до Запоріжжя.

Ми зараз орендуємо квартиру в Києві. Мого чоловіка мобілізували. Він був на навчанні й повинен їхати на фронт – це для мене найстрашніше.

У мого батька дуже погіршилося здоров’я, він п’ять разів був на лікуванні - через нерви всі хвороби загострилися.

Сама я так і не навчилася долати стрес. Це складно. Тож трошки поплакала – та й пішла далі.

Ми вирішили зупинитись в Києві, тому що я тут навчалася. А ще я хореограф, у мене залишилися контакти з тими студіями, де я працювала. Коли я завагітніла, ми з чоловіком переїхали до Маріуполя, останні три роки жили там. Там мені запропонували роботу, я хотіла працювати за професією. Зараз, коли мобілізували чоловіка, ми живемо разом із батьками. Роботу маю, але неофіційну.

Через ці події змінилися життєві цінності. Тепер родина - на першому місці. Хочеться, щоб усі були разом. У нас багато родичів, які підтримують російську сторону. Як сиділи в підвалі, були дві різні позиції. Та ми зараз із ними не спілкуємося, а більше згуртувалися з тими, хто підтримує Україну. Нас мало, але ми всі разом.

Хотілося б, щоб війна закінчилась скоріше. Та, судячи з прогнозів, мабуть, це буде літом. Але мене лякає перемога, точніше, її наслідки. Буде два дні ейфорії, а потім треба буде розбиратися з наслідками, бо спливе та інформація, якої ми зараз не знаємо. Тож усе ще попереду. Але майбутнє я бачу світлим. Вірю, що Україна переможе і все буде добре.