Мені 42 роки. Одружена, маю дитину. Ми жили в Маріуполі. Я працювала адміністратором у Центрі надання адміністративних послуг. 24 лютого була на роботі. Коли надійшла інформація про обстріл аеропорту, керівництво розпустило всіх по домівках.

На третій день війни у сусідній будинок влучила ракета – він загорівся. Спалахнули й автомобілі, що стояли поряд. Коли це сталося, ми з дитиною лежали у ліжку. В нашій квартирі вилетіли вікна. Ми дуже злякалися. Відтоді боялися засинати. Лежали у коридорі й рахували хвилини до закінчення обстрілів, але вночі вони лиш посилювалися.

Було страшно готувати під обстрілами: хлопець і дівчина отримали поранення. Ми відвезли їх до лікарні. Довго не могли знайти, хто зміг би надати їм допомогу.

Ми забрали до себе бабусю з дідусем. Наступного дня на їхній будинок впала авіабомба – дев’ятий поверх опинився на першому. Якби вони залишилися, то загинули б.

Ми кілька разів намагались виїхати, але нас не випускали. А 15 березня нам вдалося вибратися. Ми їхали під обстрілами невеликою колоною, обминали міни. Було дуже страшно, але бажання жити перемагало страх. Кілька днів російські військові не випускали нас із Василівки – довелося спати в машині. Це непросто, адже нас було п’ятеро. До того ж бабуся – після інсульту. Ми дуже переживали за неї.

Ми зупинились в Умані. Мешкаємо в одній кімнаті. Сподіваємося знайти оптимальніший варіант житла, але ціни на оренду високі. Ми поки що без роботи. Маю надію, що буду працювати у пункті ЯМаріуполь.

Цінності змінилися: матеріальне відійшло на другий план. Зараз важливо, що ми залишилися живі й знаходимось всі разом.

Відновили зв’язок з родичами, з якими довгий час не могли спілкуватись. Розмови з рідними дуже підбадьорюють. Ми згадуємо яскраві моменти з минулого життя, підтримуємо один одного.

Я дуже сподіваюся, що війна не затягнеться надовго. Мені дуже хочеться, щоб Україна повернула свої території і ми мали можливість поїхати до свого міста. Для нас воно найкраще.