Вимушена переселенка перебралася разом з дітьми з Донбасу до Львівської області, де їй допомагають небайдужі люди

Наприкінці лютого ми були вдома у селі Шандригалове й одразу з дітьми поїхали в безпечне, на мою думку, місто Святогірськ. Але і там стало дуже небезпечно. Наше село до цього часу вже було окуповане, і на початку травня бої почалися на околиці міста.

Я знову змушена була їхати з дітьми у безпечніше місце. Їхали в нікуди, але цього разу вирішили бігти якнайдалі від зони бойових дій. Потяг їхав до Львова - туди й попрямували. 

Переїзд змусив нас втратити все, що в нас було. Була самотність, тому що мої рідні виявилися дуже далеко, а батьки залишилися на окупованій території в небезпеці, і ми не мали можливості їм допомогти.

Спершу довелося жити у школі. Знайти житло було дуже складно, але через півтора місяці нам, нарешті, це вдалося. Доньці потрібно було поступати вчитися у місті, де ми нічого не знали. І знову почалися пошуки навчального закладу. Вдома все було вирішено - куди поступати, але життя внесло свої корективи. 

На цей момент у нас є можливість жити в окремому будинку. Дочка вступила до коледжу, з першого вересня молодші діти підуть до школи й дитячого садка. Правда, з працевлаштуванням ніяк не виходить, бо садок працює з восьмої ранку до чотирнадцятої, а дочка вчиться в іншому місті. В школі змішане навчання: тиждень – у школах, тиждень – дистанційно. 

Дуже хочеться, щоб усе швидше закінчилося і ми змогли, хоч і далеко від дому, повернути дітям нормальне життя. Повітряні тривоги відчуття безпеки дітям не додають. Та наша родина вірить у перемогу і дуже любить свою країну. Ми не хочемо їхати за кордон. Сподіваємося, що дуже скоро зможемо жити спокійно, як жили до 24 лютого 2022 року. 

Я дуже вдячна за допомогу волонтерам і штабу Жовтанецької школи у Львівській області. Дуже зворушує допомога небайдужих людей. А з попереднього життя у мене є лише фотографії рідних місць після руйнування.