Юлія досі не може усвідомити, що її місто розбомбили. Особливо важко їй бачити район, у якому вона росла – Північну Салтівку. 

Мене звати Юлія, мені 39 років. Я з чоловіком і дітьми жила в Харкові.

24 лютого ми були вдома. Мені зателефонувала мама з Північної Салтівки і сказала, що в їхньому районі чутно вибухи. Ми до останнього не могли повірити в те, що почалася війна.

Спочатку виникла паніка. Вишикувалися черги на заправках і в магазинах. Продукти одразу розкупили. Наш батько ходив по району й шукав їжу, щоб було чим прогодувати дітей. А ми до шостого березня взагалі не виходили на вулицю.

Страшно було, коли в наше місто заїхала диверсійно-розвідувальна група і відбувалися її пошуки. Також боялися, коли над Харковом кружляли літаки й скидали бомби.

Усе шокувало: авіабомбардування, удар по центральній площі міста й адміністрації. У нас було дуже гарне місто, чимало грошей вкладено в його розвиток. Росіяни просто стерли район, де жили мої батьки, у якому я росла. Ми навідувалися туди влітку. Північна Салтівка була велика і квітуча, а тепер там просто жах.

З першого дня війни ми розуміли, що буде тяжко. Однак виїхати наважилися не відразу, а тільки шостого березня. Складнощі полягали в тому, що з міста виїжджало багато людей. Виникли затори, потрібно було проходити перевірку на блокпостах. На заправці під Дніпром ми простояли в черзі кілька годин. Ми приїхали в Кривий Ріг до рідних. Тут живуть чоловікові батьки й брат.

Я підприємець. Зараз потихеньку намагаюся працювати, щоб сплачувати податки, щоб усе було добре і в нас, і в економіці країни.