Гончаренко Степан, 11 клас, Бузівський академічний ліцей Дмитрівської сільської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе - Ляшенко Тетяна Михайлівна
«1000 днів війни. Мій шлях»
24 лютого 2022 року розпочалась моя хода шляхом смутку, страху і страждання. Шляхом війни. Уточнення щодо статусу «повномасштабна», «велика» чи «за життя нації» тут недоречні, адже для великої частини громадян України ця хода почалась ще у 2014 році.
І тільки того напрочуд холодного і вітряного ранку наші шляхи перетнулись. Ми нарешті їх зрозуміли…
З чого почався для мене цей шлях? З перерваного шумом крилатої ракети сну. Той день я пам’ятаю майже досконало. Не найгірші спогади в житті, адже найближчі десять днів, проведені у нашвидкуруч зробленому укритті, були набагато страшнішими. Ми не могли нормально харчуватись і спати, у сирому і холодному погребі єдиним джерелом світла була свічка, все трусилось від пострілів.
В решті-решт, ми не витримали і вирішили вибиратись з окупованого села шостого березня.
Швидко попрощавшись з рідною Березівкою, колона з декількох автомобілів вирушила в небезпечну путь. Ті двадцять кілометрів, що росіяни змогли окупувати на той момент, вдалося проїхати за годину. Ця година – найбільш тривожний досвід мого життя. Молоді окупанти казали, що бояться, хоч це й не заважало їм знищувати гуманітарні колони, будинки та цілі селища.
Але в той час моєю єдиною емоцією був страх. Страх – головний елемент дороги, що почала стелитися переді мною 1000 днів тому. Він, ніби газ, заповнює весь її внутрішній простір.
Період евакуації був доволі дивним. Нас прихистили знайомі з Закарпаття. Фізично все було добре. Але в цей час проблеми поселились в голові. Нав’язливі думки, страх, смуток за домом. Бабуся, що лишилась у окупованому селі. Мене постійно переслідували тривога і стрес.
Це були не тимчасові емоції, а дуже сильні почуття, що не зникають просто так. Вони і не зникли, поки вся наша родина не повернулась додому після деокупації.
Сталося це шостого травня 2022 року. Доволі щасливий день. Був. До в’їзду у Київську область. Стало видно всі наслідки вторгнення. В той момент до коктейлю щастя додались дуже негативні домішки: злість, образа і смуток. Безлад вдома, пограбовані оселі сусідів і відсутність впевненості впали у склянку, ніби трубочка з парасолькою.
Влітку емоції заспокоїлись. Позитиву додав початок контрнаступу на Херсонщині. Здавалось, що все буде добре…
Раптом над Україною загули ненависні «мопеди». Осінь 2022 року стала темною, холодною і сумною плямою на моєму шляху. Навіть 3 години без води, чайника чи пральної машини видавались вічністю. Цей час можна порівняти з початком карантину 2020 року – змінилось буквально все навколо, а приготованих до змін людей можна було перерахувати на пальцях. Вже декілька разів я згадував смуток, як одне з головних почуттів, що тінню тягнулись за мною.
На дорозі війни, якою я невпинно йду, смуток – насип. Це її фундамент. Адже це те почуття, якого майже неможливо позбутись. Посумнішали ми всі. Тому що кожен з нас щось втратив.
Наша Батьківщина втратила тисячі синів і дочок, міст та сіл. Я, наприклад, втратив блиск у очах, що змушує кожного ранку прокидатись з посмішкою. Прийшло страждання. Страждання на цій дорозі – асфальт. Адже страждання – це наслідок, причини якого лежать набагато глибше. Все зупиняється.
У жовтні 2023 року в моєму житті знову з’явився рух. Цей рух розпочав нову його сторінку. А почалося все з рішення батьків. Рішення про те, що мені варто переїхати в Польщу.
Але навіщо? Бо на голову нічого не летить. Така була їх думка. Рішення було прийнято швидко і майже без моєї участі. ЄС зустрів мене доволі нейтрально. Польща не сильно відрізняється від України. Тут не відчуваєш себе настільки відірваним від дому.
Нове оточення, «свої» на кожному кроці - ці чинники розбурхали застій, шо тривав у моєму житті півтора роки. Але…
Але я все одно не вдома. Але тепер переді мною стоїть найважливіше рішення за 17 років. Стати опортуністом, чи повернутись додому і долати всі труднощі? Над цим рішенням я думаю постійно, і скоро зроблю вибір. Скоро…