Мені 51 рік. Я живу з рідними в місті Охтирка Сумської області. Про початок війни дізналася від племінниці. У перший день над містом літали ракети, літаки бомбили військові частини, мікрорайон Дачний, ТЕЦ і центр міста. Обстріли були щодня. Ми ховалися.

У нас дуже хороший мер і організовані волонтери. Завдяки ним у нас не було труднощів з харчуванням і ліками. Нам привозили додому їжу, надавали безкоштовні медикаменти. Усе було б добре, якби не великий страх, який викликали танки та літаки. Ми не спали й не їли: кожної хвилини чекали, трапиться щось страшне. 

Мій син – інвалід першої групи. Дев’ятого березня я виїхала з ним на евакуаційному автобусі в Полтаву. Звідти на потязі ми добралися до Ужгорода. Потяг був переповнений. Люди виділили одне місце в купе для мого сина, а я сиділа на сумках в коридорі. Потім ми поїхали в Братиславу, звідки волонтери відправили нас у Відень. Ми з іншими українцями жили на великому стадіоні. Там були дуже хороші лікарі. Вони відразу надали допомогу синові. Через два дні нас переселили у розкішний готель в центрі Відня. Ми з сином прожили в ньому півтора місяці. Коли родичі й подруги сказали, що обстріли Охтирки припинилися, ми відразу повернулися додому, бо дуже сумували за Україною. 

Окупанти розбомбили військову частину, підірвали нафтобазу й ТЕЦ. Мене шокують вчинки росіян. Гинуть багато молодих хлопців і дівчат. Мої племінники на війні.  Слава Богу, живі. Але за чужих дітей у мене також болить душа.

В Охтирці, і навіть перший час за кордоном, син дуже боявся - у нього руки трусилися.

За місяць лікарі заспокоїли його – і в нього з’явилося бажання повернутися додому. З Відня до Братислави ми доїхали потягом. До Ужгорода волонтери довезли нас безкоштовно. Повернувшись в Охтирку, я три дні плакала, бо наш будинок був зруйнований. 

Я дуже переживала. Тільки нещодавно заспокоїлася, бо зараз в Охтирці тихо, спокійно. Дай Бог, щоб так було в усій Україні. Та все одно страшно, бо ми не знаємо, що буде через хвилину. А тоді я не могла спокійно дивитися на сина, на те, як у нього руки трусилися й він не міг розмовляти. Поки була за кордоном, плакала за рідними, собакою, будинком. Мотивувала себе лише тим, що маю бути сильною заради сина. 

Я вірю в те, що Україна переможе і майбутнє нашої країни буде світлим.