Помалюк Дарія, 11 клас, спеціалізована загальноосвітня школа I–III ступенів №316 з поглибленим вивченням української мови

Вчитель, що надихнув на написання — Шевченко Ліна Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Здається, це слово було зі мною впродовж усього життя. Воно лунало з телевізора, за сімейним столом, у будь-якій розмові, як третій зайвий, якого не можеш позбутися. Вперше я його почула з уст прабабусі, яка розповідала про Другу світову. Кожну свою розповідь вона закінчувала так: «Будь-яку проблему можливо вирішити: головне, щоб не було війни» У свої три роки я не могла навіть уявити це, але вже в шість довелося зіткнутися з такою реальністю, що стало справжнім викликом для мене.

Чотирнадцятий рік я пам’ятаю вкрай погано, але бойові дії завжди залишаться зі мною. 

В один момент людей на вулиці стає менше, у повітрі витає напруга, а мама більше не усміхається. Ніхто тобі не розповідає, що таке війна і чому в місті танків більше, ніж машин.

Усе це моя незміцніла психіка мала осягнути, а найважче було адаптуватися. З роками починаєш це сприймати як досвід, який, на твою думку, ніколи не повториться, бо не може все дитинство пройти впритул з війною, правда?

Двадцять четвертого лютого я прокинулась від того, що мама збирає мої речі в рюкзак, у який я ще вчора складала шкільні підручники. Вона не пояснювала, але я зрозуміла: відбувається щось серйозне. Потім був важкий місяць у будинку друзів, тривога з’їдала нас зсередини, ми не виходили на вулицю, ми не могли спати вночі через шум літаків. Після «прильоту» в школу, що поблизу, було прийняте остаточне рішення виїжджати. Третє квітня я не забуду ніколи: це день, коли ти наївно сідаєш у машину з впевненістю, що через декілька тижнів ти повернешся в мирне місто.

Восьмого квітня, у день «прильоту» по краматорському вокзалу, ми оформлювали документ ВПО в Дніпропетровській області. Тобі приходить повідомлення про постраждалих − і з’являється відчуття, що щось вмирає всередині. У цю мить усвідомлюєш, що там, на тому вокзалі, такі ж мирні люди загинули, намагаючись врятуватися від війни. Я пам’ятаю, як ми виходимо із ЦНАПу, лунає тривога, а ми втрьох плачемо, бо неймовірно боляче. Краматорський вокзал був для мене відправною точкою від будинку до дідуся, ми їздили до нього кожні вихідні на електричці Костянтинівка - Святогорськ. Дідусь жив у селі Брусіно, яке розташовується на річці Сіверський Донець. Це село − символ мого дитинства, яке теж знищили. 

Росіяни окупували Брусіно ще від початку війни, вони викрали буквально все з кожного дому, а потім і село знищили вщент.

Життя в Дніпропетровській області було важке з точки зору адаптації. Для мене цей епізод досить травматичний, я вчилась приймати реальність, підлаштовуватись під зміни навкруги, але ніколи не виходило. У двадцять третьому році мені вперше довелося пізнати, що таке смерть. Ніч на перше лютого я пам’ятаю як зараз: у новинах написали про «приліт» у будинок, згодом я дізналася, що загинула Ганна Валеріївна – директорка моєї школи. Дуже дивно знати, що людини, яка ще вчора проводила тобі урок, більше немає. Через декілька днів було прощання біля школи.

Бачити труну на подвір’ї, де ми стільки років зустрічалися перед першим уроком, − невимовне відчуття.

Часто згадую, як у восьмому класі в коридорі до мене підійшла жінка і запитала, як звуть директорку, а я не змогла відповісти. За це мені все ще дуже соромно перед Ганною Валеріївною.

Напевно, цей епізод, як і війна в цілому, назавжди залишив відбиток на моєму житті. Хочу закінчити есе цитатою з книги «Інтернат» Сергія Жадана: «У самому місті чути автоматні черги, проте не надто інтенсивні, схоже, на сьогодні все, можна лягати спати. Якщо маєш де лягти».