Я на пенсії. У мене є дорослий син, йому 40 років, він інвалід. Чоловік мій теж пенсіонер. Ми переселенці із міста Попасна Луганської області. 

2 березня об 11 годині я стояла на кухні і варила борщ. Раптом по місту полетіли ракети. Відразу з'явилися жертви. Ми жили у приватному будинку. Я побігла у підвал п'ятиповерхівки і не виходила звідти 23 дні. 24 березня волонтери вивезли мене і мою родину у Бахмут. 

У підвалі було дуже холодно. Відмерзали ноги до такої міри, що син казав: "Труба їм". З харчуванням були проблеми. Спочатку нам допомогали сусіди, які жили вище. Волонтери проносили пельмені чи вареники, вони нам їх варили і спускали у підвал. Коли не стало газу і світла, стало страшно. Харчувались тим, що не потребувало теплової обробки: кабачкову ікру, хліб, ковбасу. 

Для мене війна і досі - шок. Мені здається, що все це - сон, і я повернусь у своє місто, якого більше немає. 

Нас вивезли у Бахмут, потім у Соледар. Я думала, що це ненадовго. Ми залишались там 16 днів, а потім евакуаційним автобусом виїхали у Львівську область. Жили у школі. Наші родичі перебували у Кривому Розі, і нас покликали туди. У Львові винайняти квартиру дуже дорого. Тож ми тепер мешкаємо у Кривому Розі учотирьох, орендуємо квартиру. До нас приєдналась моя старенька тьотя, яка втратила дітей. Живемо одним днем. 

У нас була вівчарка-красуня. Ми її не забрали, залишили вдома. Я досі плачу за нею. Це буде на все життя пляма у мене на душі. 

Я сподіваюсь, що нам держава допоможе, потурбується про нас. 

Мені здається, навесні буде все розквітати, буде все добре, і буде мир. Як на мене, найстрашніше пережити цю зиму у чужому місті. 

Я дуже хочу повернутися у рідне місто - хоча б подивитись. А там видно буде.