Молодий хлопець за допомогою коханої дівчини вчиться жити з однією ногою і однією рукою. В одну мить російський дрон скалічив його, поранив його мати і убив брата. Разом з ними постраждали і загинули сусіди.        

На момент початку війни я знаходився вдома - в місті Маріуполь. Перше, що вирішив зробити, - зняти гроші з картки. Але зробити це так і не вдалося, тому що черги з восьмої ранку були вже великі, й закінчились гроші в банкоматах .

Ми з моєю дівчиною повернулись додому, до нашої багатоповерхівки, і вирішили з речами перейти до моїх братів у приватний будинок.

9 березня підчас обстрілу я зі своєю сім'єю знаходився в підвалі. Після обстрілу ми ще хвилин 40 сиділи , а потім я з братом вирішив вийти на вулицю , тому що потрібно було готувати їсти і потрібна була вода. Ми вийшли на вулицю до сусідів, і буквально через пару хвилин прилетіла міна. Впала вона в півтора метрах від нас… Коли я відкрив очі - побачив безпілотник і зрозумів, що це був одиночний удар.

Я і моя мати були поранені, а мій брат та ще декілька сусідів померли на місці. Найстрашніше було дивитись, як лежить на землі моя мати, а мій старший брат робить останній подих і помирає у мене на очах.

Моя дівчина врятувала мені життя, бо змогла знайти машину, щоб відвезти мене в лікарню. І ще дуже жахливо було, коли мені зробили ампутацію ноги вище коліна.

З 9  по 23 березня я знаходився у другій лікарні міста Маріуполя. Там катастрофічно не хватало води, їжі та необхідних медикаментів. Видавали один стакан води на день - на хворого.

Моя дівчина знаходилась поруч - їй не давали нічого, тому вона робила тільки маленький ковток води і віддавала все мені. Таке ж було і з їжею. Моя дівчина намагалась бігати по лікарні і знаходити хоч трохи їжі чи води.

Медикаменти спочатку були, а після того, як мені ампутували ногу, 15 березня виїхали лікарі, і майже не залишилось знеболюючого.

У моїй сім'ї сталось горе. Я був поранений, моя мати також поранена, старший брат загинув на місці і, нажаль, залишився закопаний на окупованій території України. Наразі у нас є інформація, що його викопали, але куди перепоховали - ми не знаємо.

Зараз я живу разом зі своєю дівчиною, її і своєю мамами. Дуже сильно зворушило, коли ми виїхали з окупованої території і потрапили на територію України.

Добре пам'ятаю перший український блокпост: як відрізнялось відношення військових, і яке було щастя - побачити український стяг!

Працювати я ще не можу, тому що у мене була переломана рука у двох місця двох кісток зі зміщенням, вона ще зростається. І я ще не поставив протез і не можу нормально пересуватись. До війни я працював на будівництво, й після повного відновлення, якщо зможу, хочу продовжити працювати в своїй сфері.    

Про найтрагічніші події мого життя мені нагадують милиці й інвалідний візок: коли дивлюсь на них – розумію, що через війну залишився без ноги і не можу сам ходити. Дуже страшно це усвідомлювати.