Леонова Вікторія, 15 років, учениця Дніпрорудненської спеціалізованої школи I-III ступенів «Світоч» ДМР ВР ЗО, с. Златопіль, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

На момент початку війни мені було лише сім років, я не мала чіткого розуміння, що таке війна. Проте вже в той жахливий день, коли в новинах повідомили, що Росія ввела війська на територію України, мені стало лячно. Країна, яку ми завжди знали як побратима, сусіда і гарного друга, де живуть наші родичі, стала нашим ворогом. Навіть уявити важко, що в цих військах, які зайшли на українські землі, є сини, брати, сім'ї яких живуть в Україні.

Війна – страждання, муки, біль, сльози, розлука, страх… Мені важко уявити той біль і страждання, що довелося пережити людям, чиї будинки зруйновані снарядами, чиї близькі не повернулись додому з поля бою. А ще гірше усвідомлювати, скільки ні в чому не винних людей загинуло від ворожих куль.

Хочеться вірити, що вони зробили це недаремно.

У моїй пам'яті відклався той день, коли почали розносити повістки з військкомату. Тоді ми всією сім'єю боялися, що комусь з рідних принесуть ту саму злощасну повістку.

Страшно уявити, що хтось з твоїх близьких може піти на ту страшну війну і більше ніколи не повернутися додому.

Кожного дня по телебаченню повідомляють кількість загиблих і поранених на фронті за останню добу. Від цих цифр стає ніяково. У когось залишилась сім'я, а комусь ледь виповнилось вісімнадцять. Усі вони бажали захистити свою Батьківщину, за що й поплатились життям.

Часто в спецвипусках новин можна побачити й почути історії родин загиблих воїнів. Серце обливається кров'ю, коли бачиш невинні оченята дітлахів, що лишились без батька, зневірену дружину та матір, що втратила головну опору й не знає, як жити далі. Засмучені очі старенької матері, яка ледве пережила розлуку зі своїм сином, який пішов захищати Україну, і вже отримала страшну звістку: немає більше її надії, забрала війна її єдиного сина. Комусь пощастило лишитись живим, проте, через тяжкі поранення він більше ніколи не стане на ноги, не зможе взяти на руки маленьку донечку, котра поки не розуміє, що сталось з її татом.

А скільки ще таких скалічених доль? Не можна точно сказати, але зрозуміло, що дуже багато, і від цього інколи стає моторошно.

Я вірю, що настане день, коли війна закінчиться. Ми переможемо ворога, який зайшов на наші українські землі та хотів їх захопити. Хочеться почути заповітне: “Ми вистояли, ми перемогли!” Я знаю: ми це зможемо, головне - вірити.

Усе наше залишиться нам.

І всі, хто полягли на полі бою: сини, брати, батьки, матері, сестри - все це було недаремно. Усе для України, для миру, для мирного життя, мирного неба над головами українців.

Україна стане на ноги після війни.

Усе відбудується, а люди, що були змушені покинути свої домівки, тікаючи від війни, нарешті зможуть повернутися додому. Я щиро сподіваюсь, що влада допоможе їм відновити їх житло. Проте рана, яку залишила війна, ще довго буде кровочити. Ми ніколи не забудемо наших героїв, що поклали своє життя заради нашого миру та майбутнього.

Слава Україні! Героям слава!