До війни я мешкала в місті Маріуполі, навчалася в університеті та працювала. Усе було добре. 24 лютого прокинулась від того, що батько збирався на роботу. Він сказав, що почалася війна.

Ми з друзями перебували разом, нас було одинадцятеро. Їли те, що мали, обмінювалися з сусідами продуктами. Дуже важко було, але вижили. Добре, що картопля була. Хлопці ходили по воду в порт, а ми готували на вогні.

Найстрашніше було, коли прилетіло в будинок. Бабусю поранило, друзів наших. Було багато трупів. 

Я боялася втратити близьких. З батьком не було зв'язку, я не знала, де він і що з ним. Я більше переживала за маму і сестру, а за себе – не так.

Ми побачили, що люди виїжджають. Їхали великі колони машин. Наші сусіди переховувались в центрі міста весь час, а тут - заїхали додому забрати деякі речі. У них було дві машини, і в одній було місце. Там була жінка за кермом. Вона взяла нас із мамою і маленькою сестрою. До Бердянська довезла, а там вже були евакуаційні автобуси Червоного Хреста. Ми кілька днів чекали своєї черги, а потім виїжджали. Потрапили під сильний обстріл біля Василівки. Але якось доїхали до Запоріжжя, а далі вже – на захід України.

Я зараз у Дніпрі, бо моєму хлопцю тут запропонували гарну роботу, а я закінчую четвертий курс, збираюсь вступати до магістратури. Мама з сестрою перебувають в Тернопільській області. 

Майбутнє своє бачу мирним, у вільній Україні. Хочеться, щоб у нас усе налагодилося, все було добре, щоб ми розквітали і розвивалися. Я також намагаюся до цього докладати зусиль.