Приватна підприємиця напередодні війни вклала всі гроші в товар і навіть не встигла довезти його до магазину. Їй із чоловіком довелось виїжджати під обстрілами тільки з двома сумками, в одній з яких вони везли кота

Ми жили з сином і чоловіком у Кремінній. У мене магазин був з біжутерією, парфумерією, жіночими прикрасами, ременями. 23 лютого ми поїхали в Харків на закупівлю товару до 8 березня. Вклали всі гроші в товар і навіть не встигли довезти його до магазину, а 24 лютого почалась війна. У мене почалась паніка. Весь товар так і залишився в Кремінній, тому що ми не змогли нічого звідти забрати. 

Просиділи ми в Кремінній до 10 квітня. В березні у нас вже не було ні світла, ні газу, ні води. Їжу готували на вулиці біля під’їзду. Продукти тримали на балконі, тому що  в березні було – 13. Мій син тоді працював в організації «Підземгаз», і керівництво виплатило всім своїм робітникам разову виплату, на яку ми змогли виїхати з Кремінної. 

Своїм транспортом було їхати дуже небезпечно, нас вивозив волонтер. Збирались ми буквально пів години. Волонтер сказав, що на кожного члена родини - по одній сумці з речами, тому що дуже багато людей, і речі нікуди дівати. Син виїхав раніше, в березні, а ми з чоловіком - 10 квітня. 

Ми дістали дві сумки. В одну положили наші речі на двох, а в іншу посадили нашого домашнього кота. Він десять років прожив у квартирі, і у нас навіть думки не було його залишити. 

Так ми виїхали в місто Дніпро. Приїхали в нікуди. Дякувати добрим людям, що нас приютили. Ми ж планували, що  побудемо тиждень - і все. Поїхали в старих кросівках і курточках. І опинились без нічого. Дякуємо добрим людям, що допомогли, чим могли. 

На окупованій території залишилось все: магазин з товаром, дві квартири – наша і моїх батьків. Батьки померли, все залишилось в квартирі. Ще там залишилась бабуся 80 років, яка категорично відмовилась їхати. А з нею довелось залишитись свекрусі. Вони пробули там рік, і бабуся наша померла. Потім свекруха через Суми виїхала - практично пішки пройшла по території України. 

Свекруха доглядала за моєю квартирою. Одного дня прийшла і побачила, що замки вирвані, а в квартирі «хазяйнують» чотири солдати російських з автоматами. 

Вона сказала: «Що ви тут робите? Це квартира моєї доньки!» А вони їй: «Йдіть звідси. Коли ми поїдемо, тоді ви зможете прийти». Вона вийшла, сіла на лавочку біля під’їзду і заплакала. 

Окупанти пожили пару місяців, і коли виїхали, в квартирі практично нічого не було, всі речі вивернуті. Ні телевізора, ні побутової техніки - все, що їм подобалось, вони забрали. Зараз у моїй квартирі стіни ще стоять, а вікон не було. 

Шефство над нашим містом взяла російська Астрахань, вони там міняють вікна. Там залишились сусіди, і я прошу, щоб вони трішки доглядали. Нічого не залишилось, все цінне рашисти забрали. Головне, що ми з котом живі і здорові. Зраз намагаємось жити по-новому. Я зараз знаходжусь у Києві, бо діти тут. 

Дуже хочемо додому повернутись. Все життя там пройшло. У нас місцевість дуже гарна, були гарні ліси, дуже чисте повітря. Ми воду з крану пили, тому що в нас джерельна вода по трубах текла.