Про початок війни я дізналась від доньки, вона на роботу побігла відразу. Ми з сином прокинулись і почали збиратись. Не знали, що нам робити, але «тривожну валізу» відразу зібрали. Продовжували ходили на роботу.

Я в міській раді працювала. Ми надавали допомогу нашим мешканцям, бо в магазини вже нічого не завозили. Роздавали гуманітарну допомогу майже до окупації нашого міста Кремінна. Виїхали на початку квітня.

Чоловік на той момент був на Харківському напрямку. Він боявся, щоб ми виїжджали - сказав сидіти, тому що він бачив на власні очі розстріляні автівки, які виїжджали. Там ніхто не дивився: діти чи не діти - вони були всі розстріляні. 

У брата маленьких двоє дітей було на той момент, він за них дуже переживав. Я поїхала з сином, щоб допомогти їм виїхати. Ми нічого не взяли, бо я думала, що зараз тільки його підтримаю.

По-перше, не знали, куди їхати. По-друге, не знали, на скільки це затягнеться. У Дніпрі були в гуртожитку з родиною, потім - в Умані. Чоловік служив, і товариш сказав, що є квартира у знайомого в Хусті, на Закарпатті. Ми поїхали туди. 

В Кремінній залишились мама моя і тітка. 8 березня 2022-го у мамин двір прилетів снаряд. Вона сиділа вдома, розмовляла по телефону й відчула здригання землі від снаряду, який на городі впав. Ми вже виїхали на той момент, але знайшли людей, які її вивезли до нас. 

У нас був зв'язок з сусідом, і він розповів, що до нас прийшли в будинок окупанти і все перевернули, все винесли. Для мене це був стрес, тому що ми все життя цей будинок будували. Тільки в 2020 році виплатили всю іпотеку, і все залишилось там. Зараз невідомо, що з будинком: чи він є, чи вже немає, тому що нема зв’язку з тією територією. Тільки з соцмереж, з груп у вайбері щось дізнаємося. Залишились бомжами. 

Віримо в перемогу. Я дивлюсь по чоловіку своєму. Він духом не падає. Сказав, що не буде кидати воювати, хоча й після трьох поранень. Він підтримує мене і каже, що все буде перемога, і наша Кремінна буде. Ми готуємось на роботі до деокупації, віримо в перемогу.