До війни я жила в селищі Озерянівка, а зараз – у Курдюмівці. Сім’я в мене маленька, живу з чоловіком і дитиною. До війни було набагато краще; ми будували плани, а зараз страшно щось загадувати. Від селища майже нічого не лишилося, ще рік-два – і його взагалі не стане. Роботи тут немає жодної.

Коли розпочалися воєнні дії, було страшно. Вони відбувалися щодня, щоночі. Дитині було півтора роки, ми кутали її в ковдру й ховалися в підвалі. Хотілося б забути постійні обстріли поспіль три роки. Дитина хворіла, ми були постійно на лікарняному, тому що постійно сиділи в підвалі.

Чоловік втратив роботу, тепер вона є, але сезонна. Настає зима, і в нас починається лихоліття. Незрозуміло, як виживати. Це дуже важко.

Я отримувала допомогу на дитину від Фонду Ріната Ахметова. Це було дуже важливо. Чоловік залишився без роботи, а я сиділа на дитячих [отримувала допомогу на дитину]. Ми були раді кожній пачці крупи. Ще була допомога від Червоного Хреста й німецька.

Мрію, щоб ми жили, як до війни, і могли поїхати до Горлівки й Донецька, щоб відродилося селище та швидше закінчилася війна.