Наталія з родиною виїжджала до Полтави після оголошення офіційної евакуації. Коли загроза минула, вони повернулись і відновили пошкоджене житло

Я з міста Дергачі, маю чоловіка та двох дітей, мені 44 роки. Я приватний підприємець - займаюсь насінням та агрохімікатами.

24 лютого ми прокинулись від звуків вибухів. Розбудили дітей, зібрали документи та поїхали до батьків, щоб залишити в них дітей. У батьків у будинку є бомбосховище, тому це місце було найбезпечнішим. Самі поїхали до Харкова, подивитись як справи. 24 числа ми ще їздили по Харкову, хоча вже були вибухи. Ми надіялись, що все це через два-три дні закінчиться. Але не так сталося, як гадалося. Далі ми виїхали в Дергачі та знаходились там до дев’ятого квітня.

Шокувало те, що не було пального, шокували постійні вибухи. Дев’ятиповерховий будинок від вибухів трясло так, ніби він був з паперу. Ми годинами сиділи в бомбосховищі.  Ми жили на п’ятому поверсі, тож бачили, як літали літаки, бачили всі прильоти і вибухи. Звичайно все забувається, але на той момент було дуже страшно.

Не було харчів, хліба. Ми пекли хліб, доїдали те, що було в холодильниках, у морозилках. Хліб привозили волонтери, люди привозили харчі з міст, де не було бойових дій. У нас всюди були обстріли. Ми набирали воду, бо в кранах її не було.

В якийсь момент росіяни підійшли надто близько і над Дергачами нависла загроза окупації. Четвертого квітня оголосили офіційну евакуацію. Виїжджали всі – хто на власних машинах, хто на автобусах. Ми виїхали на власному авто до Полтави і були там до 14 листопада. Коли ми приїхали у Полтаву, у нас було таке відчуття, що війни там немає взагалі.

27 квітня в наш двір поцілив снаряд: пошкодило вікна, паркан. На щастя, нас в цей час там не було.

Раніше я чекала, що війна скінчиться навесні, потім - влітку, потім – восени. Зараз я вже так не чекаю – все занадто серйозно і складно. Але все одно вірю в нашу перемогу. Якби ми не вірили, ми б не повернулись додому.

Зараз в Дергачах спокійно. Повернулося багато людей - відсотків 70. Все працює, відкривається, дай Бог, щоб так і було. Життя стало схоже на те, що було до війни. Звісно, багато побитих будинків, але ми вже звикли.

В мене зараз складний період - 10 днів тому помер тато. Я думала, війна страшна, але коли помер тато, я постаріла. В мене зараз все змінилося - я більше часу з мамою проводжу, щоб вона оговталась. Звичайно мрію, щоб закінчилась війна, щоб всі повернулись додому і ми жили, як раніше. Виїжджати я не збираюсь: ми все в домі зробили, як було до війни, все відремонтували - тож будемо жити.