Я на початку війни проживала в місті Гуляйполі. Мені подзвонив брат із Києва десь о 05:50 і сказав, що їх бомблять і почалася війна. А я була вдома. Ми ще пішли на роботу. Я працювала в сільській раді державним реєстратором. День був сумбурний, бо ми збиралися їхати на семінар у Запоріжжя. А 24 числа фактично не відривалися від новин, від телевізора, зідзвонювалися та списувалися з друзями.

В перший тиждень у нас було тихо. Ми в районному штабі ще збирали одяг, щоб передати дітям, готували їжу для ТРО. Організували допомогу біженцям з Донецької області. А потім почалися обстріли. У нас ОСББ, ми облаштували підвали, хоча сподівалися, що вони нам не знадобляться. А потім довелося виїхати в інше місто, організовувати своє життя по-новому.

Мій друг 8 березня подзвонив і сказав, що треба евакуйовуватися, оскільки мер міста говорив про це. Друг мене переконав, що треба думати не про себе, а про дитину. Моя донька старша в Запоріжжі проживала, і вона теж говорила, що потрібно виїжджати. Ми з сином у чому стояли, у тому фактично нас і вивіз мій друг.

Ми виїхали у Запоріжжя, знайшли роботу, але не таку, як була вдома. Там залишилися рідні, потрібно тут працювати, щоб їм допомагати.

Я дякую воїнам за те, що в нас усі живі, здорові й цілі, але зв'язки порушені. Будинок наш більш-менш цілий, але ми зараз залишилися без рідного дому, без рідного міста.

Війна закінчиться однозначно нашою перемогою. Ми думаємо, що навесні вже будемо вдома. Я розумію, що все це швидко не робиться, але є навіть не надія, а віра в те, що Україна переможе, і ми повернемося додому.